Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

ефект дисонансу зростатиме враз зі зменшенням сили виправдання: наприклад, гидкий вчинок здійснено за невеликі гроші, без загрози чи іншої поважної причини. Силу дисонансу також збільшує почуття власної вільної волі та неусвідомлення чи недооцінка ситуативних сил, що викликали небажану поведінку. Якщо незручну дію вчинено публічно, без можливості заперечення чи виправлення — натиск зміни переноситься на більш «м’які» елементи рівняння, як-от цінності, погляди, вірування і навіть спостереження. Це підтверджує величезна кількість досліджень[190].

Як дисонанс міг мотивувати зміни, що їх ми спостерігали в охорони Стенфордського в’язничного експерименту? Охоронці добровільно погодилися працювати довгі та важкі зміни за скромну винагороду — менш як за два долари за годину. Вони отримали мінімум інструкцій щодо того, як поводитись у новій ситуації. Наглядачі мали безперервно протягом понад вісім годин підтримувати ролі, відповідно поводитись і носити однострої в присутності інших — в’язнів, їхніх батьків та інших відвідувачів. До цих ролей вони повертались багато разів. Такі потужні джерела дисонансу, найімовірніше, були головною причиною інтерналізації виконуваних ролей і створення нових когнітивних і афективних особистих взірців поведінки, що з часом ставала все агресивнішою.

Більше того, зобов’язавшись виконувати дії, що суперечать особистим цінностям, наглядачі відчували потужний тиск знайти у цьому всьому якийсь сенс, пояснити, чому вони чинять усупереч своїм переконанням та моральності. Розсудливі люди можуть бути втягненими багатьма підступними способами в ірраціональні дії. Соціальна психологія пропонує багато доказів і прикладів, коли мудрі люди роблять дурні речі, нормальні — божевільні речі, а моральні — безсоромні речі. Якщо такі вчинки не можна заперечити, ці люди їх раціоналізують — пропонують гарні виправдання своїх дій. Завдяки раціоналізації розбіжностей між поведінкою і внутрішньою мораллю люди переконують себе та інших, тому видаються послідовнішими, ніж є насправді. Здебільшого ж ми не бачимо і не усвідомлюємо в собі цих процесів, сильно мотивуючи своє бажання бути послідовними всупереч цьому дисонансові.

СИЛА СОЦІАЛЬНОГО СХВАЛЕННЯ

Зазвичай люди також не є свідомими ще сильнішого механізму, який грає на струнах їхнього поведінкового репертуару, — потреби в соціальному схваленні. Потреба відчувати, що тебе приймають, люблять і поважають, і вважають за нормального і свого, настільки сильна, що ми майже автоматично виконуємо безглузді прохання та інструкції навіть від незнайомих осіб. Ми сміємося над багатьма епізодами «Прихованої Камери», які виказують цю істину, але рідко зауважуємо, що ми вже давно є зірками Прихованої Камери нашого повсякденного життя.

Потреба соціального схвалення, поряд з ефектами дисонансу, сильно впливала на наших наглядачів. Очікування інших охоронців — бути «командним гравцем», виконувати щойно встановлені групові норми, що вимагали дегуманізації в’язнів у різноманітні способи, — відігравали дуже важливу роль. Добрий охоронець був відхиленням у групі, він, перебуваючи поза колом суспільної підтримки, одиноко і тихо страждав. Натомість жорстокий охоронець отримував підтримку і від своєї, і від інших змін.

ЯК СОЦІУМ ТВОРИТЬ РЕАЛЬНІСТЬ

Охоронці, вдягаючи однострої, щоразу отримували владу. В’язні — відчуття безпорадності. Охоронці мали кийки, свистки, затемнені окуляри, що приховували очі. В’язні — потріпані сорочки з номерами, ланцюги довкола щиколотки та панчоху на голові, що приховувала довге волосся. Проте відмінності у відчуттях не були наслідком винятково фізичних характеристик одежі. Джерело влади слід шукати в психологічних значеннях, на засадах яких побудовано суб’єктивні відчуття, пов’язані з кожним типом уніформи.

Щоб зрозуміти важливість ситуації, нам необхідно відкрити, як довільно задані поведінкові установки спостерігаються і трактуються підданими їхнім впливам людьми. Саме значення, яких люди надають різним компонентам ситуації, творять реальність. Реальність є чимось більшим, ніж просто набір фізичних характеристик ситуації. Вона є набором способів, за допомогою яких дійові особи бачать ситуацію і свою поведінку. Це вимагає різних психологічних процесів. Те, в що вірить особа, може змінювати сприйняття ситуації, зазвичай припасовуючи її до власних очікувань і цінностей.

Те, в що вірить особа, створює очікування, які, своєю чергою, можуть перерости в самовиконувані пророцтва. До прикладу, у відомому експерименті (який провів Роберт Розенталь із директором школи Ленор Джекобсон), коли вчителям дозволяли повірити, що деякі діти в їхніх класах є «прихованими геніями», і ці діти дійсно починали вирізнятися в навчанні — навіть якщо дослідники випадково вибирали, які діти будуть «геніальними»[191]. Позитивна думка вчителя про обдарованість учня змінювала поведінку першого стосовно другого і в такий спосіб сприяла та поліпшувала успішність учнів. Таким чином, група цих звичайних учнів довела «ефект Пігмаліона», ставши такими, як від них очікували, — успішними в навчанні. На жаль, імовірно, що протилежне явище трапляється навіть частіше тоді, коли викладачі очікують гірших результатів від певного типу учнів, — від «низів суспільства», — а в деяких класах навіть від учнів чоловічої статі. Викладачі, самі того не усвідомлюючи, поводяться з ними таким чином, що лише утверджують негативні стереотипи, через які учні поводяться не так добре, як могли б.

У Стенфордському в’язничному експерименті студенти-волонтери мали можливість вийти в будь-який момент. Ні зброя, ні правові акти не змушували їх до ув’язнення — лише їхня власна згода зробити все можливе, щоб протриматися в експерименті два тижні. Це був навіть не справжній, а дослідницький контракт між університетськими дослідниками, університетською Комісією з контролю залучення осіб до експериментальних досліджень та самими студентами — спочатку всі розраховували, що матимуть змогу діяти відповідно до своєї волі й вийти з експерименту в будь-який час. Однак події, які розгорнулися на другий день, змусили в’язнів повірити, що це справжня в’язниця, яка перебуває під керівництвом психологів, а не управлінням держави. Зважаючи на саркастичне зауваження Даґа (8612), вони переконували себе, що ніхто не може покинути експеримент добровільно. Саме тому ніхто з них так і не сказав: «Я виходжу з експерименту». Натомість стратегією втечі для багатьох стала пасивна поведінка, яка мала змусити нас повірити, ніби вони перебувають у стані сильного психологічного стресу. Їхній конструкт реальності був пов’язаний із гнітючою атмосферою, яку створювали примхливі та ворожі наглядачі. В’язні самі собі стали наглядачами.

Інший аспект того, як конструювалася їхня соціальна реальність, полягав у «домовленості звільнення», яку було запропоновано в’язням наприкінці слухання про умовно-дострокове звільнення. Ми створили такі умови, що учасники експерименту мали повне право вийти з нього, якщо були готові втратити всі зароблені участю в експерименті гроші. Незважаючи на те, що більшість покірно згодилася з цією можливістю покинути експеримент, не отримавши винагороди за відпрацьовані дні, жоден з них не зробив навіть найменшої спроби вийти завчасно. Натомість вони поставили соціальну реальність умовно-дострокового звільнення вище, ніж свою свободу, аби коритись особистим інтересам інших. Кожен з них погодився вдягнути на