Ruslan B - Ціна помилки, Ruslan B

– Ну то сідай – відповів він дівчині думаючи, що та не сяде. Але помилився.

– О, а тут класно – уже із салону відповіла незнайомка.

– Ну, а ти чого стоїш. Сідай. Додому вас підкину – звернувся він до Ліни.

Дівчина якось ніяково глянула на нього. Можливо щось і справді відчувала. А можливо, просто через сором за свою подружку. Однак, нічого не відповіла. Вона сіла на заднє сидіння.

В машині було комфортно. Грала музика. Радик ніколи не возив продукти в салоні тому було чисто і свіжо. Нічим не було чути (як то часто буває у «великих шоферів»).

Радик любив швидкість. І в цьому не було нічого дивного. Адже він звик до руху. Звик до певного темпу. Звик до швидкості. Вони їхали іншою, довшою вулицею. Так йому чомусь захотілося.

– Ну і як, страшно – вирішив у голос підколоти подружку Ліни – Тебе як звати?

– Не дуже. Мені класно – навіть усміхаючись (мабуть) крізь страх говорила пробуючи справити враження на Радика – Віка.

– Вікторія. Богиня перемоги. Ти часто застрибуєш до незнайомих в машину?

– Ахаха … та ти і не такий аж незнайомий. Та й далеко ще не дід.

– Ну щодо останнього нехай. Дякую. А от щодо знайомого… Звідки мене можеш знати?

– Та от Лінка розказала! – вказала на подружку дівчина – Бо я сама живу з іншого боку міста. Так що знати я не можу. А ти може знав Олега?

– Олега? Чи одного я знав Олега.. Кого саме?

– Олег Корецький.

– Знав. І що

– Він попав в аварію!

– Знаю… – тихо відповів Радик – Знаю…

– Це був двоюрідний брат мого тата.

Так от звідки вона така взялася. Значить двоюрідний брат Олега – Ігор. Ігор старшим був від нього на шість років. Швидко одружився. Потім… А що потім він не знає.

Що ж цікаво виходило. Ті, з ким він колись разом гуляв в молодості уже мають таких дітей дорослих. А він? А що він? Сам ніхто, і не має нічого окрім роботи. От яка вона та ціна слави. Слави, що приминає як падає осінній листок з дерева. Мить, тільки одна мить і все. А далі? Що далі? Питання, що все більше і більше гризли Радика з середини.

Вечором він вирішив подихати свіжим повітрям. Тому виїхав за місто на старе місце і зупинився. Радик вийшов з машини і ступив кілька кроків по снігу.

Він вдихнув свіжого, морозного повітря і відчув легке запаморочення в голові. Це нормальне явище якщо ти довгий час перебуваєш в приміщенні або якщо давно організм не отримував нормального повітря. Так, Радик давно не бував на свіжому повітрі. Тай гуляв він теж не так аж часто. Перевиснаження організму було явним. Він скинув кільканадцять кілограмів і виглядав досить змарнілим. Кілька днів в іншій атмосфері все ж дали свій результат. Зараз він виглядав не значно але все ж краще. Хлопець нічого не хотів думати. Йому просто хотілося побути на одинці в тишині.

Ці кілька хвилин видавалися вічністю. Чому? Може тому що був сам. А може тому, що тепер він не знав чого хотів насправді. І справді, чого він хотів? Сам не знав. Радик розумів, що він втрачає уже до всього бажання.

Пізніше, через кілька днів після його смерті, у його щоденнику знайдуть слова: «Я йшов по життю з високо піднятою головою як цар, як бог – хоча насправді я був лише нещасним створінням Творця, котрий про мене мабуть забув і котрого я відрікся своїми вчинками».

Радик тільки тепер почав усвідомлювати усю трагедію свого життя. Все, що він робив – все це не мало ніякого змісту. Була слава, були стосунки, була розкіш але не було чогось іншого. Чого саме він не знав. Але чогось такого, чого йому так сильно бракувало. У своєму щоденнику він зробив навіть замітку: «У мене було все але й водночас не було нічого». І ця фраза була не лише написаною формулою. Це була сумна реальність. Це був крик стомленої душі. Душі, котра тонула в морі бурхливого життя.

«Ну що, відпочив і досить – сказав сам до себе Радик – Пора їхати додому. Треба ще заїхати в магазин». Він сів машину і рушив. І як завжди не вчасно в таких випадках хтось телефонував. Номер як завжди був не знайомим. Радик уже звик до такого. Він відповів на цей дзвінок в надії, що почує Лео або містера Тома. Але на його здивування це не були ані одне з них. Дзвонила Віка.

Він забув, що вчора дав свій номер так чисто «ради приколу». І от вона тепер телефонувала. Це дівчисько було доволі зухвалим. Чого вона сподівається добитися? Зачіпати старших від себе причому на стільки – це вже було занадто. Але Радик був не с тих «моралістів», що звикли лише одмовляти інших. Йому все абсолютно було байдуже.

– Ну і чого ти хочеш – нарешті спитав він Вікторію.

– Нічого, просто так подзвонила. Хотіла почути.

– Ну і … Почула?

– А ти злий! – якось по дитячому константувала дівчина – я заважаю?

– Чому злий? – таке питання поставило його у незручне становище. Радик розумів до чого мала може хилити. Але й знав інше. Він не хотів давати марної надії. Бо й сам колись був під таким ударом.

– Ну добре чого ти хочеш насправді?

– Не зрозуміла?

– Думаєш, що якщо я зірка то уже цілком бездушний ідіот?

– Ні я так не думаю – голос був ображеним – Я просто хотіла поговорити…

– Говори. Що тобі заважає? Зараз я зайду ваш супермаркет візьму дещо і ми продовжимо нашу розмову. Добре?

– Добре.

Радик зупинив машину біла великого будинку де писало «супермаркет» і пішов у середину. Він хвилин з десять ходив по між рядами з товаром і вибирав те, що йому хотілося. Нарешті взявши найсвіжіші овочі і кілька дорогих банок справжньої рибної ікри. Розрахувавшись на касі він вийшов на вулицю і остовпів.

Біля машини стояла Віка. Сині джинси,чорна курточка, шкіряні рукавиці і чорні на каблуках черевички.

– Що ти тут робиш? – Радик мало не втратив дар мови. Перед ним стояла не дитина з десятого класу а цілком доросла дівчина.

– Ти говорив, що ми можемо продовжити розмову. А я була не далеко. Тож…

– В мене нема слів – буркнув Радик – Добре. Сідай у машину бо холодно.