Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Розділ 42. Підвали академії

Я перевела погляд з мапи на вікно – окрім невеликого острівка світла десь між дубами вже зовсім потемнішало, і я насправді збиралася лягати спати. Але сил чекати до наступного ранку, аби знову спуститися з Ярошем до підвалів, не було. 

Я могла забрати артефакти сама, і тоді завтра вранці вже роздати їх студентам. І тоді, можливо, ще якась частина моїх гріхів була б пробачена. Тож я рішуче скрутила карту у сувій і зачинила за собою двері, а тоді рушила до сходів. Без блукання коридорами знайти мапу має бути простіше-простого, і я повернуся до спальні ще до опівночі. 

Я вийшла з факультету, озираючись по сторонах, а тоді посунула до старезних дверей підвалів, до яких Ярош віддав мені ключі. Меліса мала рацію, коли говорила, що там вийдуть чудові лабораторії. Ось тільки не травницькі, а для студентів-менталістів. Варто там трошки усе розчистити, поприбирати… Я вже уявляла, скільки предметів і курсів можна буде відновити. 

– Гей, ти куди? – голос з темряви змусив мене зупинитися на половині кроку, і я повільно озирнулася, вже готуючи у кулаці закляття. Але щойно я побачила біляве довге волосся, чари розсіялися, як не було, бо я впізнала Пандору. 

Вона вийшла на світло, і на мить в мене перехопило подих. Ярош не збрехав: шукачка дійсно неабияк постраждала від Вілфреда. Певно, він намагався її задушити, бо на неприкритій плащем шиї дівчини багряніли сліди від чужих пальців. 

– У підвали, – після павзи відізвалася я, піднімаючи вище скручену мапу. – А ти?..

Я не знала, як запитати, чи все у Пандори гаразд. Та чи й мала я питати взагалі? Зрештою, і Вілфред, і я були її роботою – практично однакові у своїй провині та небезпечності. Навряд чи вона хотіла співчуття саме від мене. 

Та Пандора стиснула зуби й відвела погляд. А потім подивилася на мене із дивною рішучістю. 

– Мені шкода, – сказала вона, і в мене з’явилося дивне відчуття, що я вже чула це раніше – від Яроша. – Я мала тебе захистити. 

Мені захотілося підійти до стіни та побитися об неї головою. Чи вони обоє змовилися і хотіли примусити мене відчувати ще більше провини? 

– Тобі немає за що перепрошувати, – різко сказала я, піднімаючи руку. – Вілфред з’явився тут через мене. Через те, що я тут живу. І це я маю просити пробачення – бо він тобі нашкодив. І міг ще багатьом, тож добре, що знайшов мене одразу. 

Ми дивилися одна одній в очі ще кілька митей, і на цьому розмова загрузла. 

– Я піду з тобою, – раптом сказала вона, ступаючи до мене. Я не стала заперечувати – ще  менше, ніж знову спускатися у сирі й темні підвали, мені хотілося тільки робити це самій. 

Цього разу ключ провернувся у дверях простіше, і двері швидко розкрили сходи вниз – такі ж вогкі й неприємні, що і минулого разу. Ми з Пандорою перезирнулися і зам’ялися перед входом – кожна хотіла ненав’язливо пропустити другу вперед. Зрештою я закотила очі й демонстративно першою ступила на сходинку і пішла вниз, дорогою розгортаючи мапу. 

Я вже приблизно зрозуміла, де мало бути сховище. І, за іронією долі, воно було чи не у сусідній кімнаті з тією, до якої я забрела попереднього разу зовсім випадково. З таким успіхом я могла у злості на Яроша завершити наше завдання набагато швидше. 

– Як ти себе почуваєш? – запитала я, коли кілька хвилин чула лише звуки наших з Пандорою кроків. Дівчина трохи стишила ходу, але відповіла.

– Непогано. Це було страшно, але дуже швидко – я навіть не встигла нічого збагнути. Мене врятував захисний артефакт, тож я відбулася тільки кількома синцями. Але я чула, що тобі не так пощастило. 

Я проти волі потягнулася до шиї, де теж ще під нашийником виднілися сліди від Вілфредового кинджала. 

– Ярош мене врятував, – відсторонено сказала я. – Хоча можна було б і попередити його, що я не збиралася тікати. Ти ж про це знала, так? 

Я трохи озирнулася до Пандори і побачила, як на її щоках спалахнув рум’янець від сорому. 

– Я не можу вирішувати все. Насправді, – вона зупинилася на мить. – Я не можу вирішувати взагалі нічого. Мені, як і усім іншим, просто дають дурні накази та очікують, що я буду їх виконувати.

Я тільки кивнула головою. Якщо вірити розповіді Яроша та Нозері, десь так все й мало б бути – король щосили намагався приховати події в академії, і безправна, молода шукачка цьому тільки допомагала.  

Ми проминули кілька поворотів, які я вже встигла запам’ятати – і я навіть на диво чітко відчувала магічний слід, що вів всередину – певно, залишився від наших з Ярошем попередніх блукань. 

– А мені це вже в печінці сидить, розумієш? – прогарчала Пандора із несподіваною люттю. Я подивилася на неї через плече, і рум’янець зійшов, як не бувало: все її обличчя було біле, як полотно. – Я тут з вересня. З першого вбивства – просто дивлюся і нічого не можу вдіяти. 

В голосі шукачки щось надломилося, і на мить мене переповнило співчуття, але потім перед очима з’явилися двері кімнати, де мали лежати артефакти. 

– Ми прийшли, – сповістила я.

– Куди? – запитала Пандора, і тільки тоді я збагнула, що вона весь цей час йшла за мною, нічого не питаючи. Майже так, наче чомусь довіряла мені. 

– До сховища артефактів. Ми з Ярошем думали роздати їх студентам, аби захистити, – водночас зі словами я штовхнула потрібні двері та ступила у кімнату. Хотіла сказати ще щось, але замовкла, примружившись. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍