Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

було неможливо. Але їхня родина їй співчувала і, врешті-решт, зробила все, що було в їхніх силах. Про матір дбали під час вагітності, пологів й аж до того часу, коли мене відлучили від грудей. А її відправили до іншого міста, підібрали їй гарну роботу, щоб вистачало грошей на пристойне життя. За декілька років вона вийшла заміж за чоловіка вже своєї раси. Мене ж відправили у пансіон для дітей, що з різних причин не могли жити в сім'ї, але мали за душею копійчину. Потім віддали до школи. До пристойної школи. Так я зростав між двома родинами: одна — заможна, інша — бідна; одна — біла, інша — чорна; але ні там, ні там я не був під масть. Виріс поза сімейним контекстом. Більшість моїх дитячих спогадів пов'язана зі школою, але я знав і батька, й матір. Двічі на рік батько приїздив до школи і забирав мене звідти на цілий день. Одного разу, пам'ятаю, заліз я в карету, де він чекав, і побачив, що там уже сидить інший хлопець, значно молодший за мене. «Що ти думаєш про цього карапуза, Роберте? — спитав мене батько. — Потисни руку своєму братові!» Який же гарний то був день! Я пам'ятаю місце, де ми були — нескінченні зелені галявини, — щоправда, й гадки не маю, де це. Я кидав м'ячик своєму братові, і раз чи два йому вдалося його вхопити, і як же він танцював від радості! Ніколи цього не забуду. Потім батько стояв унизу, щоб підстрахувати нас на випадок, якщо впадемо, а я вчив брата лазити по дереву. Воно було невисоке, але ж і брат невеличкий. Ми вдвох були надто малі, щоб зрозуміти, яка прірва лежить між нами, та я щось запідозрив уже тоді, коли повернувся до школи, а вони вдвох поїхали у місце, яке називали домом. Я більше ніколи не бачив цього хлопця, хоча пам'ятаю, як його звуть, і знаю, що після нього були й інші брати та сестри. Вочевидь, родина батька не вважала за потрібне нас знайомити, і про це їм якось стало відомо. Як би там не було, та більше я брата ніколи не бачив. Не думаю, що він мене нам'ятає. Навіть не впевнений, що знає про моє існування. Ось така сім'я мого батька.

А от у родині матері я чужинцем не був. Мені дозволяли інколи ненадовго приїздити туди під час канікул. Я зберіг добрі спогади про ті часи. Її дім був наповнений балачками та метушнею, сміхом і любов'ю. Вона була мені такою доброю матір'ю, якою тільки сміла бути; не раз обвивала мене руками і казала, що любить мене. А я був геть незвичний до такого поводження. Мені язик зав'язувався вузлом. Не знав, як обійняти маму у відповідь. Її чоловік також був непоганою людиною, хоч і завжди попереджав моїх братів і сестер притримувати язика у моїй присутності. «Роберт не звик до вашої говірки», — так він казав, коли наше спілкування ставало аж надто жвавим. Мені ніколи не хотілося від'їжджати з цього дому. Щоразу я сподівався, що наступного разу мені точно дозволять залишитися назавжди, але кожне повернення до школи було розчаруванням. Урешті-решт зрозумів, що з кожним візитом стаю дедалі менше схожим на братів і сестер. І настав час, коли ці відвідини, й без того нерегулярні, припинилися. Вони припинилися не одразу. Ніхто ніколи мені не говорив, щоб я більше не навідувався туди. Просто декілька разів поспіль мені не вдавалося туди приїхати, і я почав розуміти, що на тому й зась. Межа між мною та братами й сестрами по матері перетворилася на міцну стіну.

Коли мені було сімнадцять, мати прислала листа з проханням відвідати її. Вона була у передсмертному стані. Тож я повернувся до того будинку. Він здався мені значно меншим, ніж у спогадах. Я зайшов до спальні, й там уже ніде яблуку було впасти. Усі мої брати та сестри були там, обступили її постіль, розсілися на підлозі, щоб тільки бути ближче до неї. Я б міг попросити пустити мене стати біля голови її ліжка, потримати її за руку, і якби вона була при пам'яті й усвідомлювала, що я тут, я б так і зробив, але було вже надто пізно. Я просто стояв там у кімнаті, а мої брати й сестри сиділи біля неї, і коли вона спустила дух, одна з моїх сестер згадала про мене і сказала, що, може, нехай Роберт почитає — «він же бо так хороше читає». І я прочитав декілька псалмів із Біблії з інтонаціями білої людини. Коли закінчив, причин для мого перебування там більше не було. Виходячи з кімнати, я спитав вітчима, чи можу чимось допомогти, а він відповів: «Я сам можу дати раду своїм дітям. Дякую, містере Армстронг». До того він завжди казав на мене Роберт, та, думаю, тепер йому здалося, що я вже не хлопчик, а чоловік, тож і назвав мене цим іменем, узятим нізвідки — воно не належить нікому з моїх батьків і є лише моїм.

Я був на її похороні. Разом зі мною туди пішов і мій батько. Він влаштував усе так, що ми змогли швидко прослизнути в задні ряди і вийти раніше, ніж інші жалобники повернуться до виходу.

Тут Армстронг замовк. Із клуні з'явилася кішка і, побачивши фермера, попрямувала до нього. Не дійшовши якогось ярда, зупинилася і припала до землі, аж тут стрибнула, мов чортик із тавлинки, і приземлилася точно у нього на плечі.

— Яке видовище, — зауважила Рита, коли кішка вмостилася на ньому і потерлася об його підборіддя.

— Вона дуже розумне та любляче створіння, — з усмішкою відповів Армстронг, коли вони продовжили путь. Кішка сиділа у нього на плечі, мов піратський папуга.

— Я був усюди чужим, міс Сандей. У будь-якому місці. У будь-якому серці. Й ось тепер маю все це. Мені відомо, як воно — бути на узбіччі. Зрозумійте правильно, я не скаржуся, а пояснюю, хоч і дещо затримався на шляху до суті. Вибачте, але про деякі речі чоловіки говорять нечасто, і в цьому є — як би це краще назвати — скажімо, певне… задоволення? Або полегшення від того, що знімаєш із себе тягар думок.

Рита зустрілася з ним поглядом і кивнула.

— У душі мої батьки бути непоганими людьми, міс Сандей. Вони обоє, я цього певен, любили мене так, як їм дозволяли. Справа в тім, що вони не могли любити мене