Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

у фургон зазирнув Мовчун. Я пояснив йому, куди їхати. Відправив із ним Бухгалтера, бо не дуже довіряв. — Пані Ялино, ще раз подумайте, чи хочете їхати з нами. Я не перебільшую, коли кажу, що ми ходимо по лезу. Будь-яка мить у нашому товаристві може стати останньою для вас.

— Я готова ризикнути. Коли ще філологу пощастить із такою унікальною розвідкою!

— Як хочете. Георгію, що там чудовиська?

— Штурмують Пирятин. По них багато били з артилерії, але не змогли зупинити. Зараз трощать танки.

— Чому ви не наказали відвести війська? — спитала Ялина. — Для чого ці жертви?

— Ну, по-перше, влада більше мене не слухає. У неї є жалюгідна істота — професор Чеснаков, банькатий свиноокий кацап, якого призначили головним, і він усім керує. По-друге, цей бій у Пирятині не такий уже й даремний. Він затримає кремлядських тварюк і дасть нам трохи часу.

Георгій показав нам стрім із Пирятина.

— О, дивіться! — Пані Ялина показала пальцем на одного з нападників. — Пізнаєте, хто це?

— Ні, хто?

— Це «прілєпін». Російський письменник-українофоб. Чогось він дрібненький якийсь, півметра завбільшки, я думала, буде більший.

— Якийсь опуцьок, — махнув я рукою. — Подивимося мапу. Так, від Києва до Канева трохи далі, ніж від Пирятина. Але ми їхатимемо швидше. Шанс устигнути є.

Я усміхнувся І попросив подивитися, чи немає новин про Білу вбивцю.

— Підозрюють, що це саме вона зчинила бійню на Вінниччині. Там перестріляли півтора десятка бійців із приватної охоронної фірми, — сказав Георгій. — За голову вбивці дають нагороду і десять мільйонів гривень!

— Хер їм, а не нагорода! — скрикнув я. Машина зупинилася. Хвилина, дві, три. — Чому ми стоїмо?

— Мабуть, затор, — сказала Ялина.

— Лайно! Цього ще бракувало! — Я сидів як на голках. Ми дивилися стрім. Чудовиська розбили війська в Пирятині й посунули на захід, до Канева. А ми їхали по десять метрів за хвилину. Я божеволів від люті. Десь довго плуталися, мабуть, хлопці намагалися об’їхати затор, а потім покотили по шосе. Я не знав, чи встигнемо.

— Пані Ялино, у вас є телефон?

— Так.

— Мені треба зателефонувати.

— Заради порятунку України? — спитала вона.

— Саме так, — кивнув я. Набрав Тетяну Павлівну. Хотів попросити її підірвати міст через Дніпро в районі Канева, щоб затримати чудовиськ.

— Слухаю. — Відповів якийсь чоловік, голос видався мені знайомим.

— А де Тетяна Павлівна? — розгубився я.

— Тетяна Павлівна під арештом. Через тебе, Владюшо! — Я впізнав голос Чеснакова! — Здавайся! Інакше будеш знищений!

— Пішов ти, ракло! — заволав я.

— Чому ти не зупинив тих чудовиськ? Вони вже в центрі України! Починається паніка!

— Так ти ж головний по чудовиськах, ти і зупиняй!

— Владюшо, ти за все відповіси! Це ти знищив будівлю Інституту літератури?

— Якщо за годину я не прочитаю, що Тетяна Павлівна на волі, я припиняю боротьбу! Розбирайся сам, потворо! — Я вимкнув телефон, розібрав його й віддав в такому вигляді пані Ялині. — Не збирайте поки що, нас можуть вистежити.

Ми мчали із чималою швидкістю, хлопці розуміли, що треба поспішати. Невдовзі вже були в Каневі. Я пересів у кабіну, наказав їхати на Тарасову гору.

— Готуйте зброю, хлопці.

Хлопці не перепитували, що і для чого, тільки кивнули.

Приїхали на територію музею. Охоронець сказав, що вже зачинено, пустить нас тільки завтра. Отримав по голові. Відчинили ворота, зв’язали охоронця, проїхали далі. Там зв’язали ще двох. Я наказав забрати всі «Кобзарі» з туристичної крамниці. Повантажили і вже з ними під’їхали якомога ближче до пам’ятника на могилі. Там я наказав вивантажити ящики з письменницьким лярдом і розпалити їх за допомогою «Кобзарів», политих бензином. Горіло погано. Хтось викликав міліцію та пожежників.

— Не підпускайте їх, стріляйте! — наказав я.

— Владюшо, ми не зможемо дати тут бій, — сказав Бухгалтер.

— Бій нам і не потрібен. Просто виграти трохи часу.

Нарешті ящики з лярдом, политі бензином, зайнялися. Міліції стало більше, пригнали панцерник, вимагали здатися, я кинув гранату й наказав не підходити. Дали кілька черг, щоб позначити серйозність своїх намірів. Менти далі пропонували здатися, я їх посилав. Потім ми почули звуки бою, що наближався зі сходу. Менти стрибнули до своїх машин і накивали п’ятами.

— Більше бензину! — закричав я. Хлопці злили з баку весь і полили на ящики. Вони яскраво спалахнули. Я присів трохи осторонь.

— І що далі? — спитала пані Ялина.

— Або лярд встигне перегоріти, або ні.

— Якщо ні, вам краще піти, бо чудовиська вас уб’ють.

— Якщо ні, то чудовиська розриють могилу Шевченка, і Україну буде знищено. Тобто ми програємо, і я все одно загину.

— Вони наближаються! — крикнув Георгій.

Земля вже трусилася під ногами. Полум’я охопило всі ящики, лярд горів дуже добре, але чи встигне згоріти його достатня кількість? Не знав.

— Он вони, — тихо сказав Георгій.

Першим ішов «бродський», справжній велетень. Гігант. Він потужно й тужливо підвивав, матляв довгими руками, клацав величезними щелепами. За ним ішов «булгаков» із величезним чолом і зачесаним назад волоссям, щедро змащеним кров’ю. Цей просто рикав. Услід бігла ціла зграя дрібної нечисті, яку годі було розрізнити. Ці волали як божевільні й пускали вітри. Навала почала дертися схилами до пам’ятника.

— Ходімо. — Бухгалтер із Мовчуном схопили мене й потягли геть.

— Та не треба, хлопці, вже не допоможе, — сказав я, але вони відвели мене вниз по схилу. Ящики палали, лярд плавився й шипів. Навала дісталася нашого багаття, але воно набрало такої температури, що чудовиська не наважилися спробувати його погасити. «Бродський» почав рити під горбок, на якому стояв пам’ятник. Щось мугикав про «брехню Тараса» — мабуть, Шевченко колись його обдурив. Інші чудовиська теж рили. «Булгаков» говорив про кота й кита, реготав, як божевільний. Інші чорти верещали «Хохли! Хохли!». «Бродський» вигрібав ледь не по кубометру, швидко заглиблювався й ось-ось мав дістатися могили. Це кінець. Я подумав, що померти ось тут, на Тарасовій горі, поруч із Дніпром, не так і погано.

— Ти дивись, телебачення! — прошепотів Бухгалтер. — Суки такі! І тут вони!

Ми помітили камери кількох російських каналів, які вели пряме включення.

— Я їх пристрелю, — зашипів Бухгалтер і вихопив пістолет.

— Стій! — прошепотів я і схопив його за руку. Щось відчув. Я вмів відчувати те, чого не відчував ніхто. Завдяки цьому я й став головним фахівцем. — Слухайте! — сказав я.

Усі здивовано подивилися на мене. У цю мить «бродський» заверещав. Він уже заліз у пагорб із головою, мабуть дістався труни. Почав вилазити.

— Що? — спитав Бухгалтер.

— Полум’я. — Я вказав на багаття. Воно змінилося. Якось дивно почало тремтіти. Це було схоже на… на пологи.

— Що полум’я? Владюшо, я пристрелю цих га… — почав