Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

Тільки з любові покомандувати він витворяв отакі-о маневри, говорив стільки брехні, обманював Тіка!.. Як добре він розумів зараз, що він не той, хто найкраще підходить на керівника експедиції. При труднощах він не може бути врівноваженим. Його охоплює страх, від страху він починає говорити й робити дурниці. Але найстрашніше, що тоді, під натиском страху, він вважає, що право на правду — тільки в нього.

Ось куди може завести страх!.. Піт горошинами скочувався в Йонела по чолу, щоки пашіли вогнем, він сказав собі по думки важкі слова, вони дуже боліли йому, що такий керівник, як він, схожий на жабу, на оту жабу, яка надулася без міри й навіть не уявляє собі, що ось-ось лусне… Так і повинно бути, закінчив свою думку Йонел: той, хто хоче керувати, повинен бути рішучим, бо тоді, коли важко, коли дуже скрутно, він повинен бути готовий першим подати приклад. Не говорити, протираючи сонні очі: вставайте, бо вже пора… а сісти на пліт і першим перейти через пекло…

Але чи думав би він так, якби не пережив отих важких моментів?.. «То дуже добре все, що сталося зараз, — сказав сам собі Йонел із сльозами в кутиках очей, — і особливо те, що сталося зі мною, але мені так соромно за все, що я ніколи й нікому не скажу ні слова про свої думки…»

Марія ширяла в своєму світі, вона мріяла про нього і навіть не уявляла собі, що може бути інакше. А сталося все-таки інакше, і вона й досі перебувала в невідомому для інших світі — з замками й фантастичними соборами, з органами й колонадами, куполами, вапняковими кольє й голубими свічадами, в які вона вдивлялася й дивувалася, що така вродлива. Іноді вона торкалася повік кінчиком коси, аби пересвідчитись на дотик, що вона не спить, що це не сновидіння — ні повільне плавання, ні мармурові й вапнякові сюрпризи, для яких, може, досить звичайного променя світла, аби вони відкрились живому поглядові. Марія почувала себе такою багатою, ніби вона була володаркою всього багатства цього невидимого поїзда, який віз із собою стільки вражень і крижаних та мармурових спогадів, особливо спогад про одне дивне голубе свічадо, яке настрахало її… Якби з’являлися то там то сям срібні канделябри з блідим світлом, якби попелястий човен перетворився в білий ялик, а вона відкидала б голову назад, а коси її торкались би води, і якби десь, на краю мороку, її чекало озеро з хвилями й ласкавими брижами, і особливо — сонце, сонце, багато сонця, валуни, дощ і сонячне повітря… Марія стрепенулася, але ще не могла призвичаїтись до реальності, бо хотіла ще побути в мрії, про яку вона снила стільки сотень ночей і яку…

Думки перенесли її на одну мить на сонячні галяви, надвір, де була решта її друзів і між ними той, хто дав їй цю дорогу до справжньої мрії. Але мить минула, її знову огорнув морок, і вона безсило опустила руки, пальці занурилися в воду, і холодні дрижаки принесли їй упевненість фантастичної дійсності.

Віктор не спав. Ні нові картини, ні старі згадки не покорили його й не викрали з реальності ані на мить. Він бачив усе до дрібнесеньких деталей, і вбирав усе, і затемнював усе, мов кадри кіноплівки, яка буде проявлена колись…

Човен був добрий, і вода була ще ласкава, але чи надовго це? Течія ніби несла його до світу і до світла, до мирних хвилин сонця і тіней, до Данових жартів та акробатичних вправ Урсу, до ночей з комашками і шерхотом, з зірками над головою і з тією світлою впевненістю, що на світанку чи пізніше, коли лінькувато розплющаться очі, повіки злякаються світла і знову заплющаться…

Чи, може, кудись інде веде ця дорога з води й темряви? Віктора пригнічували ці запитання, які жорстоко перехрещувалися й миготіли йому багато разів із страхом і болем. А може, Йонел слушно вважав, коли виступив проти продовження мандрівки?.. Що було б, аби вони не натрапили на надувний човен і Тік не зміг пройти до нього?.. І знову: куди ж веде ця водна дорога?..

Печера колись була обжита: малюнки й знаряддя праці — беззаперечний доказ цього. Вхід і вихід із печери не ззаду, за мармуровим собором, а попереду, десь там, куди вони пливли. Це було не бажання чи надія, а впевненість. Грот, у якому жили, не міг мати іншого виходу у світ.

«Дорога поки що була добра, — з острахом думав Віктор. — Але до яких пір? Чому печеру досі ніхто не відкрив? Чи вхід до неї так гарно замаскований, що ніхто не підозрює про нього, що він є в хтозна-якій тріщині, закритій кущами й валунами, чи вапняк зруйнувався і колись, давно-давно, в непроглядному минулому, на нього впали гігантські могильні плити? Якщо ця печера, в якій колись жили, зараз перекрита? Якщо обвал вапнякової породи перетворив десь попереду водну дорогу в водоспад?..»

Віктор не бачив, не хотів бачити прикраси з мармуру й вапняку, не чув, не хотів чути мелодій та відлунь соборів, замків та закам’янілих садів. Він тримав усі свої почуття напоготові, щоб вчасно здійняти тривогу, а не дозволити підкрастися цьому «надто пізно», яке, може, підстерігає й чигає на них десь у темряві. Надія була мов болісний якір, і Віктор не хотів його кидати, а приберігав для найважливішої миті, для надійнішого берега, гостинного й щирого, для сонячного берега.

Думки всіх несподівано й брутально обірвалися, і наче тисячі стріл впилися їм у спини. Бо позад них пролунав грім потужного вибуху, виповнивши нескінченними перекатами луни печерний морок. Віктор перетворив весло в стерно й причалив човен до берега. Перший стрибнув на камінь, за ним — решта. Кінець мотузки, яким був прив’язаний човен, тримав у руці. Усі завмерли, мовчазні, напруживши слух. Але жоден інший вибух не потривожив спокій грота, а колишні перекати луни згасли в мороці.