Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

його працю і знищити ворогів нашого народу без жалю і слабкості». У відплату за вбивство Гайдриха повністю знищать чеське село Лідіце. Чоловіків розстрілюватимуть на місці, жінок відішлють до німецького концтабору в Равенсбрюку, дітей задушать газом у Хелмно[535].

Нацистська політика цілковитого винищення польських євреїв у Генерал-губернаторстві отримала назву «операція «Райнгард» на честь Гайдриха. Згадки про вбивство зробили з німців жертв і дозволили їм представити масове вбивство євреїв як помсту. У рамцях нацистського світогляду вбивство Гайдриха у травні 1942 року відіграло роль, подібну до ролі американського оголошення війни у грудні 1941 року. Воно пробудило почуття праведної солідарності серед нацистів, які відчували себе жертвами нападу, а також відвернуло увагу від правдивих джерел німецьких клопотів і політичних кроків. Гайдрих став видатною «жертвою» гаданої міжнародної єврейської змови, що несла відповідальність за війну[536].

Євреїв убивали через те, що Гітлер визначив їх убивство метою війни. Але навіть після того, як він озвучив свої бажання, час їхньої смерті зумовлювали німецькі уявлення про хід війни і відповідні економічні пріоритети. Євреї гинули із більшою ймовірністю тоді, коли німці непокоїлися про нестачу продовольства; або з меншою ймовірністю тоді, коли німці непокоїлися про нестачу робочої сили.

Гітлер оголосив про своє рішення убити всіх євреїв невдовзі після того, як сповістив, що радянських військовополонених слід використовувати як робочу силу, а не вбивати. На початку 1942 року вцілілих радянських військовополонених уведено у склад робочої сили в самій Німеччині, а Ганс Франк успішно сформував колоніальну польську економіку у своєму Генерал-губернаторстві. Для Райху, як і для окупованої Польщі, які тимчасово відчували достаток робочої сили, головним клопотом стало продовольство. У квітні 1942 року Ґерінг мусив оголосити обмеження харчових раціонів для німців Райху, і середній рівень спожитих калорій того року в Райху справді значно впав. Зі свого боку Франка непокоїло покращення постачання їжі для польського робітничого класу[537].

Таким чином улітку 1942 року економічні міркування в розумінні німців прискорили, а не призупинили план убити всіх польських євреїв. Коли основною бідою стала їжа, а не робоча сила, євреї перетворилися на «дармоїдів», а отже, в небезпеці опинилися навіть ті, що працювали на користь німецької економіки і Вермахту. На кінець 1942 року робоча сила Гансові Франку знову була потрібніше за продовольство, а отже, євреям, які ще залишалися, слід було зберегти життя. На той час більшість польських євреїв уже загинула. Німецька економіка була подібна до найтоншого канату, по якому євреї мусили йти — босоніж, наосліп. Цей канат єдиний відгороджував їх від смерті, він був кривавий і зрадливий, він не міг їх не підвести[538].

Побудова фабрики смерті в Треблінці завершилася 11 липня 1942 року. Через вісім днів, 19 липня, Гімлер наказав здійснити цілковите «переселення всього єврейського населення Генерал-губернаторства до 31 грудня 1942 року». Це стосувалося передусім Варшави[539].

22 липня 1942 року у Варшаві Ґлобочників спеціаліст із «переселення» Герман Гефле разом із своєю групою есесівських чистильників гетто проінструктували варшавський відділ поліції безпеки і відвідали голову юденрату Адама Чернякува. Гефле повідомив Чернякуві, що наступного дня той муситиме забезпечити на пересадковому пункті 5 тисяч євреїв. Чернякув, який знав про попередні чистки гетто в Люблінському районі, зрозумів, що відбувається. Щоб не брати на себе відповідальність за роль у погодженні вбивства його народу, він наклав на себе руки. Після його смерті німці вдалися до обману й наказали єврейським поліцаям розвішати оголошення з обіцянками хліба з повидлом для тих, хто з’явиться на пересадковому пункті. Перший транспорт із близько 5 тисячами євреїв відбув з Варшави до Треблінки 23 липня. Як пригадував Блюма Бергман, голодні люди були ладні на все заради крихти харчу, «навіть якщо знаєш, що тебе вб’ють»[540].

Так у варшавському гетто розпочалася операція, що її німці назвали Великою акцією. Гефле і його команда розташувалися у будинку під номером 103 на вулиці Желязній у межах гетто. Як і в інших містах та містечках Люблінського, Краківського та Галицького районів Генерал-губернаторства, вони разом із місцевими представниками поліції безпеки вдалися до примусу. З допомогою декількох сотень чоловіків із Травників і близько 2 тисяч єврейських поліцаїв протягом наступних двох місяців німці влаштовували у варшавському гетто майже щоденні облави. Позбувшись найбільш голодних, єврейська поліція взялася до груп, що здавалися безпомічними: сиріт, убогих, бездомних, в’язнів. Найстарші й наймолодші не мали ані найменшої надії. Діти, молодші за п’ятнадцять років, зникли з гетто повністю. Найменших дітей, хворих, неповносправних і старих німці розстрілювали на місці[541].

Спершу єврейська поліція поралася із завданням без особливого нагляду з боку німців. Після кількаденних депортацій голодних і безпомічних німці застосували у Варшаві те ж, що й в інших місцях: несподівана блокада житлового будинку чи частини вулиці, перевірка документів і депортація усіх євреїв, що не видалися необхідними для праці. Першу блокаду єврейська поліція під наглядом поліції німецької провела 29 липня 1942 року. Німці вирішували, які ділянки очищати в який час; єврейські поліцаї удосвіта відкривали запечатаний конверт із вказівками щодо того, які ділянки їм слід було очистити того дня. Переважно німці проводили дві акції на день, намагаючись виконати квоту[542].

Відбір людей для праці зберігав окремим особам життя, але підважував залишки духу колективного спротиву. Хоча німці дотримувалися розрізнень між робітниками з документами та всіма іншими не вельми ретельно, відбір створив підставовий соціальний поділ між євреями, які мали документи, і євреями, які документів не мали, й поширив загальне занепокоєння особистою безпекою. Люди переважно вважали, що разом зі своїми родинами зможуть залишитися в гетто, якщо матимуть потрібну роботу і потрібні папери. Така приватизація надії віщувала кінець почуттю колективу. Вся доступна енергія витрачалася на пошуки документів, а не на координацію спротиву. Ніхто наразі не намагався вирвати монополію сили в межах гетто з рук німців і єврейської поліції. Доти, доки не існувало групи євреїв, що була б ладна опиратися єврейській поліції, облави й депортації могли продовжуватися під німецьким наглядом, але за дуже обмеженої участі німецького персоналу[543].

У серпні 1942 року німці вимагали, щоб кожен єврейський поліцай щоденно приводив на депортацію 5 євреїв під загрозою депортації членів його родини. Наслідком цієї вимоги стало усунення тих, що не могли себе боронити. Великі сиротинці спустошено 5 серпня. Видатний педагог Януш Корчак повів своїх дітей на пересильний пункт. Двох