Вадим Володарський - Без втрат не вийти, Вадим Володарський

-Так, - вперше подала голос Ніка. Як би не моторошно було так стояти, - у цьому місці, де б воно не знаходилося, оголеною, під цим поглядом, хоча вона навіть не розрізняла кольору очей співрозмовника, але розуміла, що погляд цей вивчає її в усіх анатомічних подробицях, - але мовчання нічого не дасть. До того ж, вона гадки не мала, скільки знаходиться тут, та скільки до цього перебувала без свідомості, - на відміну від прикрас, годинника їй не залишили, - але порожній шлунок давав про себе знати.

-Іди сюди. Та не бійся, не чіпатиму… - Довелося зробити кілька кроків. -  Тримай. – Те, що він простягнув, було звичайним сандвічем, чізбургером з «Макдонлдсу». От лише без будь-якої упаковки. Проте, взявши його до руки, Ніка зрозуміла, що хтось підігрів його, певно, у мікрохвильовці. – Вода добра, можеш пити з-під крану.

-Спасибі, - вичавила вона з себе. Та додала: - Мені холодно… - Кілька останніх днів були досить прохолодними, та, у якому б будинку не знаходився цей нещасний санвузол, опаленням тут не переймалися. А, якщо це була багатоповерхівка, його просто не вмикали. Радіаторів опалення тут, звісно, й не було. Ніка сказала чисту правду, але сподівалася, що їй дадуть хоч щось надягнути. Але чоловік у балаклаві сказав лише:

-Прийми гарячий душ.

Та зник за дверима, що відразу зачинилися, знову відрізавши заручницю від зовнішнього світу.

Як би там не було, а їжу слід було використати за призначенням. Ніка зробила це, а потім скористалася й порадою, - довжина ланцюга дозволяла дістатися душової кабінки. Та увесь цей час обдумувала те, що сталося.

По-перше, вона прийшла до висновку, що знаходиться у приватному будинку, а не у квартирі. Бо увесь цей час не чула жодних звуків, які свідчили б про сусідське життя, та від яких у багатоповерхівці не було куди подітися, навіть у ванній. До того ж, сам санвузол був завеликий для квартири. Навіть не у кожному приватному будинку такий знайдеш, а отже, будинок мав бути чималенький.

По-друге, розташовувався він не у якійсь глушині, а десь, принаймні, поряд із порівняно великим містом. Інакше б звідки в тих, хто її тут тримав, була їжа з «Макдоналдсу»? Турботливі які, навіть розігріли…

По-третє… Цей висновок був, певно, найбільш спірним, але давав хоч якусь надію, а Ніка зараз дуже потребувала надії. Але, якщо цей … наглядач ховав обличчя, то міг це зробити лише з однією метою: щоб заручниця не упізнала його потім. А це означало, що в неї все-таки може бути це «потім», що, можливо, її таки відпустять… Що б для цього не знадобилося.

Проте, усе не допомагало зрозуміти, ані де саме вона знаходиться, - навіть, у якій країні, бо, поки вона була без свідомості, могли вивезти куди завгодно, а, якщо це Микита… А можливо, справа й у чомусь іще… Та й, навіщо вони це зробили, - Ніка розуміла, що діяла ціла група людей, - та що наміряються з нею робити далі, було абсолютно невідомо.

Залишаючи після душу мокрі сліди на підлозі, брязкаючи ланцюгом та відкидаючи з обличчя мокре волосся, Ніка повернулася до єдиного доступного їй сидіння, та знову завмерла у «позі мислителя». От лише думки були дуже невеселі. Хоча вона сама дивувалася, що не було сліз.

Поки Муса діставався його будинку, Вікентій не втрачав часу. Зателефонував вчительці Томи та пояснив, що дівчинка найближчими днями залишиться вдома, з міркувань безпеки, оскільки стала свідком злочину, до того ж, можливо, застудилася. Як пригода у річці відіб’ється на її здоров’ї, міг показати лише час, хоча ніяких проблем зі здоров’ям, які б могли погіршити ситуацію, в неї не було. Сама Тома відправилася зараз до своєї кімнати та, знесилена, впала у ліжко. Як би не намагалася вона бадьоритися, але запас сил був не безмежний, - сил не лише фізичних, а й душевних…

Вікентій, у свою чергу, пересвідчившись, що донька спить, пішов відчиняти двері, та, передусім, попрохав Мусу поводитися тихо. Той був людиною, у деяких ситуаціях, емоційною. А те, що потрібно було обговорити…

Вони розташувалися у тому ж самому кабінеті, от лише гість цього разу на дивані, а господар – у кріслі, що оберталося, обличчям до нього.

-Нам дали лише орієнтування. А що, власне, сталося? – спитав Муса. Вікентій коротко виклав події цього дня. – Жах. Добре хоча б, що із Томою обійшлося…

-Ну, так… Та що вона змогла повідомити, й витягнула цей реєстратор… Але… Ми тепер повинні діяти. Розумієш, те, що роблять офіційні слідчі… Вони можуть збирати інформацію. А ми будемо обмінюватися нею із ними. Але … чи можуть вони звільнити Ніку? Але я тобі хотів розповісти дещо інше.

-Що може бути зараз..? – Вікентій знав, що друг зараз щиро здивований. Але те, що він мав повідомити, повинно було приголомшити Мусу. Він показав фотографію, яку нещодавно зняв з полиці, куди поставила її дружина, та пояснив:

-Це – батьки Ніки. Зверни увагу на очі.

-До чого тут..?

-В обох очі блакитні або сірі. А в Ніки – темно-карі. Але такого не може бути: якщо в обох батьків блакитні очі, в дитини карими вони бути не можуть. Це закон генетики. А отже … принаймні, її батько, насправді, - не батько.

-То й що? – Муса не міг зрозуміти навіщо усе це зараз… А Вікентій продовжував:

-Це й не дивно… Її батько, будемо так його називати, був одружений тричі. Із першою дружиною він розлучився, мама Ніки померла при пологах, він одружився втретє… Але із першою та третьою дружиною дітей в нього не було… Можливо, була ... якась медична проблема. А другій дружині дуже хотілося дитину, от вона й вирішила … що це має бути хтось інший. Чоловік, звісно, про це не знав…