Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

ще сюди,

З таким неоціненним скарбом, з словом правди,

Що верне як учитель всіх людей,

Віщун таємних промислів господніх!

О радість! Рай, мабуть, не більша розкіш!

 

 

X

 

 

І ось село виднієсь перед ним.

На озері, мов стадо каченят,

Воно розсілось. На палях товстих,

Повбиваних в дно озера, стоять

Низькі хатки, покриті тросником,

З піддашками й широкими кладками.

По озері, мов павуки, снують

Легенькі човни. Супротив села

На березі майдан широкий. Тут

Гуляє молодіж, лунає крик

І сміх; одні навзаводи біжать,

А другі онде, обступивши діда

Старого, лук могучий натягають

І по черзі стріляють до мети.

 

І бачить Каїн диво: дід старий

Сліпий видющих вчить, як брати лук,

Як натягати, накладать стрілу,

Прицілюватись. Он для проби він

Сам випустив стрілу. Мов ластівка,

Цвіркнула струна, мов в щілині вітер,

Так свиснула стріла; було блискуче

У неї вістря, мовби з сонця блиску

Частину вкрало. І півкруг великий

Оббігши, вбилась та стріла в мету.

Роздався крик веселий, заплескали

В долоні всі. «Дід Лемех! Бравий дід!

Сліпий, а нас, видющих, привстидає!»

 

Усе те Каїн чув і бачив, стоя

За кедром, що отут ріс близ майдану.

- «Дід Лемех! - думав він.- Що се за дід?

Невже потомок мій, праправнук мій,

Мафусаїлів син? Колись моя

Покійна жінка часто споминала

Про нього. «Майстер,- каже,- він до лука

І до музики, хоч сліпий на очі».

Так се ж він є! Значить, до своїх я

Приходжу! Діти! Внуки! Золото

Моє! Як я люблю вас всіх! Який

Щасливий, що хоч рік один, хоч місяць

Ще доведесь між вами відпочити,

Налюбуватись вами по століттях

Блукання й горя і навчити вас

Важнішим, величнішим речам, ніж

Стріляти з лука й брязкати на струнах!»

 

І, весь тремтячи з радості, він вийшов

Із свого сховку, на майдан ступив.

 

 

XI

 

 

- Чужий! Чужий! - роздавсь тривожний крик

Молодіжі, як зуздріла його.

І мов курчата, угледівши каню,

Злітаються під материні крила,

Так всі до діда Лемеха злетілись.

 

- Де той чужий? - спитав суворо Лемех.

- Он, он, з-за кедра вискочив і к нам

Спішить. Від кедра чи зробив п’ять кроків!

 

І Лемех, більш не мовивши ні слова,

На лук стрілу новую наложив

І випустив.

- Стій, Лемех! - скрикнув Каїн.-

Я ж пращур твій, я Каїн!

В тій же хвилі

Стріла йому попала в саме серце,

І він упав лицем на землю, аж

Убійче вістря через крижі вийшло

Наверх, а руки судорожно в землю

Вкопались нігтями і так застигли.

 

- Гурра, дід Лемех! Славний наш стрілець!

Упав, упав розбійник! - закричала

Вся молодіж. Та Лемех, наче труп,

Стояв блідий, недвижний.

- Що він, що він

Казав, отой розбійник? - запитав він

У молодих.

- Казав, що він є Каїн,

Ваш пращур, діду,- та брехав, мабуть!

 

- Мій пращур, Каїн? Ну-ко, поглядіть,

Чи він живий ще?

- Ні вже, неживий!

Чи бач, куди стріла йому пройшла:

Між ребрами, а вийшла через крижі!

- А як він виглядає?

Описали

Видющі все сліпому. Той стояв,

Холодною тривогою обнятий,

І щось шептав таке незрозуміле.

 

 

XII

 

 

- Що се вам, діду? - щебетали вкруг

Хлоп’ята.- Може, правду він казав?

Та Лемех вже не чув їх щебетання,

А все шептав стару-стару примову,

Що ще від діда чув: «Хто Каїна

Уб’є, на тім господь сім раз помститься!»

 

І він на землю сів і доторкнувся

Лиця, і бороди, і рук, і груді

Убитого, і з сліпих очей

Покапали гарячі сльози.

 

- Отже,

Ти й не минув убійчої руки! -

Промовив він немов крізь сон до трупа.-

Ти, що вбив брата, згиб з руки правнука!

Твоє прокляте діло покарало

Тебе, та якби-то лишень на тобі

Скінчилась кара! Чом же мусив ти

Наскочить на сліпого і прийняти

Від нього смерть, і навести на нього

Й на рід його ще семикратну помсту?

Проклятий будь повік! Прокляте будь

Ім’я твоє і пам’ять діл твоїх!

 

А труп бездушний під руками свого

Невільного убійці тихо так

Лежав, немов би на розкішнім ложі,

І на лиці його застиг послідній

Любовний окрик, розлилась велика,

Невизнана й незазнана любов.

 

П’ЯНИЦЯ

 

Староруська легенда

 

 

Був-то раз собі п’яниця -

Все пропив, що тільки мав.

Чи то піст був, чи м’ясниця -

Він один закон тримав:

Чарка, «бляшка» чи скляниця -

Пив і все припоминав:

«Дай нам, боже, що нам треба,

А по смерті шусть до неба!»

 

Чоловіче чи жіноче

Товариство - він любив;

Хоч ніхто вже пить не хоче,

Він аж до останку пив.

«Цур та пек! Здоров, сволоче!

Щоб ти черги не хибив!

Дай нам, боже, що нам треба,

А по смерті шусть до неба!»

 

І таку вже мав натуру:

Ніде черги не минав.

Добрий трунок пив чи люру,

Чи кінчив, чи починав,

То все щиро, а не здуру

Ім’я боже споминав:

«Дай нам, боже, що нам треба,

А по смерті шусть до неба!»

 

Смерть прийшла, та що й казати,

Не страшна йому була:

Мов дитину сонну мати

Притулила й понесла!