Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

style="">без батька темний, непривітний світ!»

 

І сльози-перли із очей дівчини

знов полились,- і ледве я її

вспокоїв, що татусь не вмре ще нині.

 

Старого руку я держав в руці

і відгадати жизні хід старався;

но швидко взнав, що щезли сили всі,

 

що висхла в тілі вже життя нора вся.

На мене звільна очі він звернув

і з тихим стоном «Хто ви?» запитався.

 

«Лікар».- «Запізно вже лікар прибув!» -

«Що вас болить?» - «Житє мене болить!»

Втім взір його доньку-дівча стрінув…

 

«Вмирати тре, і те мене болить!

От лиш для неї ще б хотів я жити,

їй, сироті, ще долю запевнить!»

 

«Не бійтеся! - зачав я говорити,-

ви жить будете!» Болісно старий

на мене глянув, наче жаль укритий

 

тремтів му в оці. «Панцю дорогий,

сховайте для молодшого надію,-

я застарий для неї, заслабий!»

 

«Не бійтесь, жить будете! Я зумію

піддержать вас, єї ще долю ви

запевните!» - «Не вспію вже, не вспію!»

 

Но вперто я з старої голови

старався тьму розпуки розігнати,

розрушать струну теплої любви!

 

Бо знав я, що хоч лік му небагато

поможе, то надія ще сама

при жизні зможе довше го держати.

 

І вспів я. Звільна безнадійна тьма

розвиднювалась, на лиці старого

щезала черта болісна, німа.

 

Кров швидше в жилах поплила у нього,

в очах зажеврів огоньок нараз,

і віддих тож рівніший став о много.

 

«Хто ви і відки шле вас бог до нас?» -

«Я здалека. В Самбірщині, в Підгір’ю

є Слобода, присілок. Довгий час

 

там жив отець мій, там і вмер».- «Не вірю

ухам,- сказав старий,- чи ваших слів

я не дочув?.. Ви з Слободи? В Підгір’ю?

 

В Самбірщині?..» - «Так само»,- я повів.

«То чень там Яця-коваля ви знали?

Був Яць-коваль за ваших ще часів?

 

От, невеличкий чоловік, русявий,

в літах вже був, хоч кремезно державсь,

усе всміхнутий, все на жарти вдалий,

 

приязний, щирий. Живо обзиравсь,

мов маком, прудко сипав все словами,

часом на слові ніби запинавсь…»

 

«Се ж мій отець! Він знакомий був з вами?

Він вмер, вже близько тому двадцять літ,

і небагато я його затямив;

 

но пред очима живо ми стоїть

єго подоба так, як ваша мова.

Де, відки знали ви його, скажіть?»

 

«Де я го знав? - Старий неначе знова

глибоко в груді вчув пекучий біль.-

Де я го знав? Се давній час, ні слова!

 

Сумна минувшість!.. Темно, темно в ній…

Погано, страшно… Боже, чом у мене

не заморочиш пам’ять в голові?

 

Чом забуття ми вже не даш студене?..

А серед тої погані і тьми

одна лиш згадка, світло мов ясенне,

 

сіяє - пам’ять тої сторони

підгірської, і споминки про нього,

про Яця-коваля, і мов крильми

 

підносить мя із горя й болю сього!..»

Старий задихавсь, утомивсь, із сил

опав. «Лежіть спокійно! - рік я строго.-

 

Я зладжу лік, щоб болю вам влекшив,

лежіть лиш тихо! Хоть я й як рад знати,

який случай вас з батьком моїм звів,

 

но вам тепер о собі пам’ятати

пора,- лежіть спокійно! Швидко чень

вам стане ліпше, то мем розмовляти».

 

І лік я зладив,- з ним новий огень

затлів в старого жилах; мов дитина,

заснув він. В хаті стихло все, лишень

 

при печі, хоть і за слізьми, дівчина

щось поралась. «О, пан біг заплать вам! -

сказала вна.- Надія знов вступила

 

у серце! Чим я, бідна, вам віддам

за вашу щирість?.. Ох, та ви самі ще

промоклі, ззяблі! Помагавши нам,

 

о собі ви забули! Ось в печі ще

жар тліє: роздягніться! Одіж я

просушу; ви присуньтесь, де тепліше,

 

огрійтесь! Я, що спромога моя,

вам повечерять зладжу… Небагато

і є в нас! Сльози - бідних вдяка вся!»

 

«Багато я і сам не звик жадати.

Та й чи ж є плата, краща вдячних сліз?

А нещасливим, бідним помагати,

 

здвигать розбитих з-під судьби коліс,

сушити сльози болю і недолі,-

се ж щастя більш, ніж труд, що-м тут поніс!»

 

Між тим на стіл гарячі бараболі

вона поставила, зирнула вбік

і «Ах,- сказала,- в [нас] немає солі!»

 

«Що ж діяти? - сказав я.- Чоловік

з’їсть і без солі, як голоден крайно!»

І я оглянувсь тож, коли-м те рік,

 

і бач! Під грагаром, там, де звичайно

по хатах висять образки святих,

побачив я серед стіни случайно

 

на дощечці, серед вінків сухих

і писанок поблеклих, почорнілу

від диму товпку солі. Знать, з давніх

 

давен ніхто не ткнув ї, бо насіло

верх неї густо диму й порохів.

«А от є сіль! - сказав я й очаділу

 

вказав їй товпку.- Чи ж не сіль я вздрів?» -

«Ах, сю ви сіль побачили? - рекла вна.-

Ох, ні! Ох, ні! Се батенькова сіль!

 

До сеї соли в нас ніхто віддавна

не тикаєсь! Се, кажуть, сіль свята!» -

«Свята? Ся сіль? А через що ж свята вна?»

 

«Не знаю. Но татусь ід ній щодня

молилися, неначе до святого,

і плакали… при них молилась я

 

і молюсь досі ще».- «А се ж для чого?» -