Робер Мерль - Чоловіки під охороною

парадокс. Сміт, цей неодружений чоловік, знехтував небезпеку, вступив у таємну змову й згодився боротися за те, щоб люди знов могли одружуватись.

Коли нарада закінчується, я відпускаю Сміта й Пірса, але затримую Гребела й кажу йому:

— Я вам щиро вдячний. Ви важили замість мене життям.

Гребел усміхається, його суворе обличчя веселішає.

— Ви не могли мене замінити. Як ви знаєте, мене з самого початку завербували «ми», щоб вас витіснити.

Я хитаю головою, хоч слова «щоб вас витіснити» неабияк мене дивують. Я й не знав, що план «витіснення» мене був так детально обміркований.

— Коли «ми» вирішили порозумітися з вами, — провадить Гребел, — я почав думати, чим зможу бути вам корисний.

— Ну що ви, і досі, й тепер ви в лабораторії дуже корисні!

— Не більше за Сміта чи Пірса, — каже Гребел зі скромністю, що, хоч як це дивно, здається мені щирою, Потім він додає: — В усякому разі, той факт, що я офіційно вважався С, надавав мені, на думку «нас», велику перевагу у випробуванні вакцини.

Я здивовано підводжу брови.

— Яку перевагу? Я не розумію.

— Ну, — відповідає Гребел, — якби випробування скінчилось погано, то причину моєї смерті, а отже, й саме випробування, було б легше приховати. Ніхто, зокрема й Берроу, навіть не запідозрив би, що С випробував на собі вакцину проти енцефаліту-шістнадцять.

Мене приголомшує і неабияка хитрість «нас», і холоднокровна сміливість Гребела, який згодився бути «корисним» і після своєї смерті.

Западає мовчанка, я дивлюся на Гребела. Мені хочеться потиснути йому руку, але я стримую себе, бо такий незвичний для нас жест був би надто театральним. Зрештою я легенько поплескую його по плечу й кажу:

— Я відчув велику полегкість, коли ви розплющили очі.

— Я теж! — усміхається Гребел.

Я й собі сміюсь. Я ніколи не думав, що Гребел схильний жартувати. І ось тепер, коли ми, сміючись, дивимося один на одного, обох нас поймає несподіване й тепле почуття приязні.

Нарешті Гребел іде від мене, а я відчуваю, як на плечі мені налягає втома. Відчуваю також, що мій шлунок порожній, і дивлюсь на годинника, Пора вирушати до кафетерію. Після сьомої вечора вже не подають вечері, Я замикаю кабінет і заходжу до Берідж, щоб віддати їй ключа, У неї є другий ключ, але вона наполягає — і гадаю, цілком слушно, — щоб уночі обидва ключі зберігалися в неї. Вона покидає лабораторію завжди остання і, перш ніж піти звідси, натягує впоперек замкової шпарини нейлонову нитку, щоб потім знати, чи мої двері ніхто не відмикав за моєї відсутності. Наступного дня Берідж прийде сюди о сьомій ранку, відімкне двері для двох прибиральниць і сидітиме в кабінеті, поки вони підуть звідси.

— Добрий вечір, Берідж, — кажу я й кладу їй на долоню ключа. — До завтра!

— До завтра, докторе, — каже вона схвильовано.

Я здогадуюсь: Берідж, мабуть, насилу зібралася з духом, щоб сказати мені, яку ухвалу прийняли «ми» щодо мого приватного життя, і тепер вона дуже розчарована — адже я йду, і розмову доведеться перенести на завтра.

Повечерявши й уклавши Дейва спати, я чатую на фургончик Бесс. Як тільки чую його гуркіт, кидаюсь до дверей, щоб попередити Бесс не зчиняти галасу. А втім, мої намагання марні. Бесс знову вдирається, мов ураган.

Цікаво, що це, як і все в Блувіллі, помалу переходить у звичку, Рікардо сідає на кухні за чаркою бурбону, а я й бровою не веду, коли Бесс каже — а вона каже це щоразу, — що зараз «купить мені квиток першого класу до раю». А втім, моє розуміння раю не зводиться тільки до цього. Хоч я й не гребую в житті приємними хвилинами, хай би які короткі вони були. З чим Бесс після всього мене й вітає.

— Принаймні ти, — каже вона, всміхаючись широкими яскравими губами, — чоловік природний. Ти життя не ускладнюєш. А отой старий шкарбун!.. Як тільки побачить мене, починає горлати! Можна подумати, що я ображаю його! Хіба ж то я вигадала сім’яний банк? Досі в цій галузі процвітало марнотратство. — Вона сміється. — Колись я й не подумала б, що все це можна зберігати! Божевільна ідея, ці банки! А втім, я на них не нарікаю. Тепер же я й заробляю собі на життя, і служу науці. І справді! Отой старий мав би це розуміти! Ми ж тепер колеги! І його дружина теж! Сама ж бо виконує таку саму, як я, роботу! Вона не тільки мені дорікає, а ще й гнівається на мене! Бо я бачу прутня її чоловіка! Я ж мушу на нього дивитися, щоб зібрати сім’я! Окрім тебе, ніхто не виявляє до мене ніякої поваги! А той цибатий швед поводиться ще гірше. Ну й дивак же він, докторе! Саме презирство! І ні пари з вуст! Я для нього просто не існую. А коли починаю працювати, він нагадує трупа! Для мене це справжні тортури!

Коли ми виходимо до кухні, Рікардо, спершись ліктями на стіл, плаче над чаркою.

— Господи! — вигукує Бесс. — Хто мені підсунув такого шофера! Досить тільки покинути його на п’ять хвилин, як він починає скиглити!

— Я не через це плачу, міс Бесс, — відповідає Рікардо зі сльозами на щоках. — Я плачу через те, що почув доктора. А тоді дещо згадав.

— А ти не прислухайся, невихований йолопе, — каже Бесс, сідаючи біля нього і обіймаючи його за плечі. — Докторе, налийте йому ще одну чарку, та не забудьте й про мене. Цей бідолашний малюк, — веде вона далі, дістаючи з кишені Рікардо носовичка й витираючи йому очі, — ніяк не може себе втішити. В нього весь час болить душа, що його не слухається тіло!

Бесс сміється, а Рікардо з гідністю каже:

— З цього не треба жартувати. Сеньйоре, — повертається