Чарлі Джейн Андерс - Усі птахи в небі (ЛП)

підтримати різноманітність генофонду, замість ще небезпечнішого плану набудувати однакових машин по всій планеті?

— Давайте не будемо про логістику, — сказала Танаа. — Ми ще не вирішили етичного питання.

— Немає ніякого етичного питання, — сказав Джером, ще один інженер, який носив маленькі косички і кольорову сорочку. — Поки що ми всі погоджуємося, що машину не можна використовувати, поки світ не буде приречений. Це зрозуміло. Ми маємо моральний імператив для підготовки гарантії.

Мілтон зараз сидів і дозволяв усім сперечатися, чи то чекаючи, що вони самі по собі вироблять свою точку зору, чи то спостерігав за правильним напрямом обговорення, щоб знову перехопити контроль. Тим часом усі задихалися, сиділи на розкладних кріслах або лавках, тоді як Мілтон мав надувне крісло. Лоуренс аж підстрибнув від думки, що історія була навмисне оголошена у непридатній для цього серверній кімнаті, яка поволі набувала кисло-капустяного запаху.

— Я не думаю, що хтось у цій кімнаті достатньо кваліфікований, щоб прийняти рішення, яке ми намагаємося виробити тут, — сказав Сугата.

— А хто кваліфікований, хто? — почав допитуватися Джером.

— Навіть якщо катастрофи не буде, — сказав хтось, — що, коли планета стане непридатною до життя протягом декількох десятиліть?

Вони почали говорити про окислення океану, атмосферний азот, колапс продовольчої мережі.

— Що робити, якщо лише вісімдесят відсотків будуть впевнені, що це апокаліпсис? — запитав хтось інший.

Лоуренс намагався уявити, що сказала би Патриція, якби була тут. І не міг собі уявити. Вона навіть не вірила, що етика випливає з універсальних принципів, таких як найбільше благо для найбільшого числа людей. Вона здавалася йому далі, ніж коли-небудь, вони ніби знаходилися на різних планетах. Але тоді рівень обговорення вразив його: вони говорили про те, що можна засудити Патрицію до смерті разом з мільярдами інших людей, припускаючи, що вони будуть приречені в будь-якому випадку. Він навіть не міг уявити собі, що до Патриції можна так відноситися.

Лоуренс відкрив рота, щоб сказати, що, звичайно, вони повинні витягнути вилку, що це божевілля. Але побачив Ізабель, яка тихо гойдалася у своєму кріслі, і зімкнув свої губи. Ізабель закрила очі і дихала через ніс, губи викривилися в усмішку, і хтось інший міг повірити, що вона збирається засміятися. Її зачіска зсунулася, а білі кисті рук виглядали як мертві. Ізабель виглядала зруйнованою. Лоуренс відчував, що страждає кардіоторакальним болем, як найбільш болючим варіантом панічного нападу, від думки про те, що душі Ізабель завдано непоправної травми.

Тоді він поставив запитання по-іншому: як би він себе почував, якби людство справді попрощалося з надією через рік або десять, і у них не було би їхнього радикального варіанту. Як би він пояснив це певній гіпотетичній людині, в апокаліптичній паніці? "У нас було рішення, але ми були дуже налякані, щоб добиватися його виконання".

— Ми не можемо здатися зараз, — Лоуренс незчувся, як заговорив. — Я маю на увазі, що потрібно продовжувати дослідження, в надії, що можна знайти абсолютно безпечний спосіб. І ми можемо погодитися з тим, щоб навіть не тестувати машину, якщо це дійсно виглядає так погано. Але якщо справа дійде до вибору між усією людською расою, що гине в якомусь ядерному холокості чи в загальному колапсі навколишнього середовища, то переселення кількох сотень тисяч людей на іншу планету стане необхідністю, чи не так?

Мілтон кивнув, склавши руки. Ізабель прокинулася до життя з задишкою, ніби їй своєчасно зробили CPR.

Лоуренс очікував, що хтось почне заперечувати, або сперечатися з ним, але всі показували згоду з його словами. Тому Лоуренс сказав:

— Поки людство житиме, найкращі його представники будуть шукати вихід. Я маю на увазі, що перед роботою завжди роблять резервне копіювання, вірно? Отже, це і буде наш резервний план, якщо основний план А не вдасться.

Вони обговорювали це протягом декількох годин, і люди почали проникатися ідеєю розробки генератора червоточини як абсолютного останнього засобу. Тим більше, що альтернатива означала просте упакування сумок, повернення додому і очікування найгіршого.

Нарешті Мілтон знову узяв слово.

— Дякую вам усім за обмін думками. Це нелегке рішення, і ми не будемо визначатися одразу ж. Хоча, на сьогодні, я сподіваюсь, ми всі можемо погодитися з тим, що потрібно продовжувати рухатися вперед. З гарантіями, як запропонувала Аня. Необхідно утримувати пристрій від активації, якщо не буде величезної ймовірності справжнього судного дня. Але я скажу так: на мою особисту думку, він настане. Єдине питання — фактор часу. Це може статися за шість місяців або за шістдесят років, але в якийсь момент, якщо речі продовжуватимуть рухатись по визначених векторах, ми опинимось у точці, де будемо готові покінчити з собою. Ми можемо тільки сподіватися, що у нас буде достатньо попереджень, і ми зможемо вивести деяку кількість людей, перш ніж це почнеться.

Точний характер гарантій залишився невизначеним.

Усі залишили серверну кімнату, відчуваючи головні болі, напругу та моральні муки. Танаа та Ієронім кинулися до сховища для зберігання, єдиного конфіденційного місця в усьому комплексі, з деякими аварійними нірками. Для всіх інших був приємний сюрприз: хтось поставив на столи два десятки нарізаної на порції піци, поки вони обговорювали долю світу. Ніхто не їв піцу з того часу як вони потрапили в Денвер. Лоуренс схопив три широких шматочки, склав перший шматок по довжині і начинив ним рот.

Сонце вже зійшло, і одне дерево у парку