Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

чотири рази — і піді мною, між листям гілок, на які я залізла, проходили постаті в такому самому, як і я, чорному одязі з білими пов’язками на передпліччях. Інші, які хотіли пройти дорогу. Троє хлопців і одна дівчина. Усі йшли сторожко і тихо, але все ж недостатньо, бо я почула їх заздалегідь. Тримала під прицілом стріли, сидячи на гілці високо вгорі, доки не втрачала з виду. Але жодного разу не вистрілила — зареклась, іще не ставши дарвенхардкою, стріляти в тих, хто мене навіть не бачить. Це було б не те що неправильно — просто нечесно. Про те, що йде бій, мають знати обоє його учасників, інакше це буде просто холоднокровне вбивство, а до цього я ще готовою не була.

Останній з таких випадків стався надвечір. Я просиділа десь із півгодини на дереві після того, як високий білявий хлопець зник у лісі. Нахилилась, аби обтрусити штани від світлих залишків кори — і завдяки цьому залишилась живою. Стріла міцно застрягла в стовбурі якраз там, де до того була моя голова.

Я мерщій схопила лук і сагайдак, які до того приперла до дерева та, притиснувши їх до себе, покотом заховалась у найближчих кущах. Доки катулялась, за мною в землю встромилися ще дві стріли.

Ривок! Присіла, поклала стрілу на тятиву, кинула оком, в який бік вказує оперення на останній, якою мене атакували, — і вистрілила туди ж, намагаючись бути абсолютно точною. Щось зашурхотіло поміж деревами — і стихло. Утік — не влучила, але сполохала. Сутінки, що вже почали панувати, заважали роздивитись бодай щось, крім стовбурів найближчих дерев.

Я глибоко вдихнула і роззирнулась. Позаду мене було дерево, а за ним, якщо добре придивитись, починався якийсь спуск. Куди він вів, і чи було там полого, чи не дуже, я не знала, та залишатися на одному місці не видавалось перспективним. Ким би не був мій невидимий ворог, він має значну перевагу — знає моє точне місце розташування.

Тож я, вчепившись міцно руками в зброю, швиденько поповзла до спуску. Створювала забагато шуму, але зупинятися вже було пізно. Страшенно заважав меч, що висів у піхвах на поясі. Кров билась у скронях.

Спуск був крутий. Я мало не полетіла вниз головою, але вчасно сахнулась назад і з’їхала на спині. Якийсь дрючок, що стирчав із землі, зачепився мені за штани і роздер їх якраз під коліном. Судячи з гострого болю, роздер він не тільки тканину, але часу про це думати не було. Опинившись у ярі, на відкритій, по суті, місцині, я різко звелась і розвернулась, цілячись із лука. Руки почали тремтіти, дихання збилось. Я уявила, як за це мене б’є по спині один з близнюків, і все припинилось.

Кущі, які поросли довкола яру, якийсь час залишались нерухомими. Та я не вірила, що встигну втекти. Лишалось цілитись і сподіватись на удачу.

Секунда, дві… Спурхнула десь позаду мене пташина, та я не дозволила собі відволіктись. Звісно, і там хтось може бути. Але де ворог точно є, так це там, звідки я скотилась. Скронею потекла краплина поту.

Тиша. Тиша. Тиш…

Маленький потічок сповз з-під одного з кущів. Стріла злетіла з тятиви легко, пружно.

— Ай!

Хтось упав там, за кущами. Влучила!

Не чекаючи, я розвернулась і побігла яром так швидко, як могла. Зупинилась, певне, за годину, коли знову глибоко занурилась у густі зарослі. Як білка, видерлася стовбуром одного з дерев, і зачаїлась, діставшись зовсім близько до вершини. Дерево хиталось, але було цілком безпечно. Чисте темно-синє небо над головою не віщувало бурі, а значить, втримаюсь і тут, аби не зісковзнути. Втім, тут мені пощастило — стовбур мав у собі неглибоке дупло, невелике, але достатнього діаметра, аби моя спина і голова опинились у відносному захистку. Сама не вчулась, як задрімала.

Прокинулась від того, що яскраве світло било мені просто у вічі, а ліва нога нестерпно боліла. Ледь продерши очі, я мимоволі застогнала, затуляючи долонями обличчя. Спочатку злякалась, що то вже полудень, а значить, інші учасники давно мене обігнали. Але ні — небесне світило щойно зійшло. Просто дерево, на яке я видерлась, було високим, і ще й росло на пагорбі, чого я вчора не зауважила, отож східна частина лісу була просто в мене перед очима. Я завмерла.

Пейзаж був воістину прекрасним. Стояла пізня весна, і все буяло. Зелене море, з ліва й направо без межі та краю, колихалось м’якими хвилями. Птахи щебетали так голосно, що я не могла наслухатись. Тиждень тому я вийшла зі Сколісу. Де рік за роком найпрекраснішим, що я бачила, був захід сонця, видимий з вікон, і постійна скеляста пустка. А тут… Світанок. Прекрасний, дзвінкий, свіжий. Я вдихнула на повні груди і відчула, що хочеться сміятись. Але не могла собі цього дозволити — якщо хочу вижити, уста мої мусять залишатися німими.

Втім, мене аж пересмикнуло від болю, коли поворухнула лівою ногою. Вона не хотіла згинатись. Стиснувши зуби, я нахилилась і поглянула на коліно ближче. Гілка під ним вкрилась засохлою кров’ю — добре, отже, кровотечі вже немає, а це означає, що то і не рана зовсім, а радше подряпина, просто в дуже паскудному місці, якраз на згині. Я торкнулась ділянки під коліном пальцями — і намацала довгий свіжий рубець. Порядок. Головне, щоб не потрапила якась зараза, але і це можна виправити. Зараз у лісі повно лікарських рослин, можна бодай розтерти якусь із них та прикласти до ранки, щоб лікувала. А ще треба знайти щось поїсти. Може, вполювати? Але приготувати не вдасться — за запахом чи димом мене обов’язково знайдуть. Спершу пошукаю ягоди та горіхи. А втім… якщо голод геть долатиме, і сире м’ясо згодиться на якийсь час.

Взявши ніж, я відрізала шматок сорочки і перев’язала коліно, досить міцно його стягнувши. Якщо кров знову потече, не вистачає ще, аби такі сліди когось до мене привели.

Потягнувшись, я вже зібралась злазити, як щось на сході знову привернуло