Степан Андрійович Бандера - Перспективи Української Революції

— це народження СІЛА, які тільки через неї стали державою, а не колонією. Сьогоднішня Франція виводить свою республіканську еру від революції; Англія також завдячує свою демократію революції. Якщо вони можуть високо ставити внутрішню революцію, як процес державно-устроєвого і суспільного перевороту, то скільки вище мусить стояти значення національно-визвольної революції, як процесу визволення нації з-під чужого панування і неволі.

Так само не можна заперечувати революції з гуманітарних оглядів, як форми конечної боротьби за свободу. Революція — це процес і форма боротьби найменшими жертвами. Вона вдаряє у саму суть, в істотних спричинників і заступників стану, що його поборюється, а не в його жертви, вимушені інструменти. В порівнянні з війною, зокрема при новітніх засобах і методах масового винищування людей і дібр, революція — це найгуманніша форма боротьби. Про це всі знають. Нехіть серед західніх народів до революційних змагань інших народів походить з того, що вони є ситі й задоволені, хотіли б, щоб у світі не було жодних головніших змін, які могли б спричинити переставлення міжнародньо-го укладу. Для них добре так, як є, і вони не хочуть знати про те, що інші народи знаходяться в нестерпному становищі, борються за свої права і за свобідне життя, що на світову арену виходять нові, ще давніше зіпхнені під лід, нації.

Кожна вістка про які-небудь революційні визвольні процеси ще більше тривожить ті держави, які тримають у кололіяльній залежності інші народи, і які бояться їхніх поривів до самостійного життя, бояться кожного такого прикладу. Тільки цієї нехіті не можна стосувати до самого окреслення чи форми революції, бо ця нехіть стосується до самої суті — змагання поневоленого народу до самостійности. І хто з цих причин не хоче чути про українську національну революцію, той так само буде відпекуватися прийняти до відома визвольні змагання України, в якій би не було формі й під кожною назвою.

Якщо нас не люблять за т. зв. фанатизм, то значить не люблять нашої непохитної, безкомпромісової боротьби проти большє-визму, проти поневолення. Зрештою, це вже є менш актуальне тепер, а походить з попередніх років, коли наша революційна боротьба не гармонізувала з політикою західніх держав — з'еднювання собі большевиків щораз новими поступками, шукання співжиття з СССР і примикання очей на їхні злочини. Постава українського національного руху справді є дисонансом до настанови західньої політики, а саме в тому, що ми знаємо лише одну поставу до загарбника, поневолювача й нищителя цілих народів і всякої свободи — безкомпромісову боротьбу з ним.

Натомість у дотогочасній політиці Заходу існувало тихо визнане правило, що навіть з такими злочинцями, як большевики, можна ділитися світом, торгувати та жити в добрій приязні, якщо вони свої злочинні практики обмежують лише до вже захоплених ними народів і не посуваються далі, не загрожують і не заторкують життєвих інтересів своїх західніх партнерів. Як відомо, Москва не дотримується цього і Захід переходить на інші рейки політики та на інші засади «практичної моралі». Далі й Захід стане фанатичним противником большевизму, бо цей почав добиратися до західніх комор.

Попередньо ми вже згадали про те, що ті ідеологічні й політичні засади, якими донедавна кермувалися західні держави у відношенні до большевицького імперіялізму, на практиці виявилися непридатними, приносили куди гірші висліди, ніж те, чого ті держави могли досягти через доцільніше використання своїх спроможностей і позицій та через правильніше виконування тієї історичної відповідальности, яка на них спадає. Для нашого розгляду ще важливішим є усвідомити собі те, які наслідки мали ідеологічно-політичні впливи західніх великодержав серед тих народів, котрі йшли за ними, попавши під большевицьке панування, зглядно, стояти в боротьбі проти большевицької загрози.

Не приходиться ширше висвітлювати шкідливих наслідків у Середній Европі, що їх принесла післявоєнна політика Заходу сугіроти СССР, ставка на демократизацію большевицької системи, на проникання її демократичним змістом і на внутрішнє переродження її під тиском мирних засобів, штовхнення на такий шлях політичної думки і дії провідних кіл т. зв. сателітних країн, тобто народів, які у висліді війни попали під владу СССР.

Ідучи за цими впливами Заходу, політична акція спротиву большевизації пішла цілком хибними шляхами, застосувала невідповідні методи. Замість того, щоб зразу стати на шлях революційних методів дії і революційної системи політичної організації, провідні кола стали на шлях комбінації коляборантства з парляментарними методами опозиції. Вислід відомий — большевики розправились з тими іграшками супроти їхньої системи; програвши свою ставку, політичний актив частково був ліквідований, частково утік, а народи залишилися здезорієнтовані, безпорадні, енергія була розгублена, осталася пасивність.

Ще краще повчальним є приклад із Китаєм. Програш і внутрішнє заламання національних сил Китаю у боротьбі проти комуністичного наступу напевно має багато причин. У висліді того, що зайво і незаслужено допущено СССР до ролі співпереможця над Японією і віддано йому величезну воєнну здобич у Манджурії, комуністичні сили в Китаї одержали дуже велике підкріплення і устаткування. У той час національні сили, виснажені довготривалою війною на два фронти, одержували від Америки далеко невистачальну допомогу в доставах, таку, що з нею «ні жити, ні вмерти». Одначе на висліді заважив не тільки матеріяльний чинник.

Загально відомо, що в національному Китаї наступив процес великого внутрішнього розкладу так, що поважні мілітарні сили, замість воювати, переходили, разом із одержаними з-за кордону припасами, на бік противника. Ми не маємо достаточно певних відомостей про те, який характер мав цей розклад, які були його причини й підґрунтя. Але мусимо приймати, що великою мірою була винна невідповідна ідейна настанова, невідповідний для потреб нації суспільний лад і нездоровий стан у державній системі, створений через ідейне падіння Куомінтанґу. Американці вказують на це, як на причину заламання і безвиглядности дальшої підтримки Чянґ-Кай-шека на суходолі. Вони твердять, що їхні впливи й намагання в Китаї ішли по лінії уздоровлювання.

Можливо, що частково так і було щодо санації державної, ад-міністраційної, господарської і військової машини. Бож відомо, що в перші післявоєнні роки в Китаї були дуже активними різні місії під керівництвом політичних і військових діячів першої величини. Чи вони справді помагали і дбали про уздоровлення національних сил? З багатьох тогочасних повідомлень ясно виходить, що американська політика, праця і впливи їхніх місій ішли по такій генеральній лінії, щоб годити до купи національні китайські чинники з комуністичними, творити спільний уряд, одну армію і т. д. В цьому напрямі йшли не тільки сугестії, посередництво, а й натиск з допомогою відповідного «регулювання» достав.

Ми переконані, що таким постійним намаганням довести до компромісу найуспішніше шириться демобілізацію і розклад серед народу, який веде