Євген Петрович Петров - Золоте теля

— Я — Синицька-Феміді.

— Вже двадцять сім днів, — зауважив молодий чоловік, потираючи руки.

— Мені подобається ваш чоловік, — сказав лицар, у якого відняли спадщину.

— Мені самій подобається, — запально відповіла Зося. Поки молоде подружжя їло флотський борщ, високо підносячи ложки і перезираючись, Остап невдоволено, скоса поглядав на культплакати, розвішані по стінах. На одному було написано: «Не займайтесь під час їди розмовами. Це заважає природному виділенню шлункового соку». Другий плакат був написаний віршем: «Фруктові води несуть нам вуглеводи». Робити було нічого. Треба було йти, але заважала якась несподівана соромливість, яка прийшла бозна-звідкіль.

— У цьому флотському борщі, — напружено промовив Остап, — плавають уламки розбитих кораблів. Подружжя Феміді добродушно засміялося.

— А ви, власне, по якій лінії працюєте? — запитав молодого чоловіка Остап.

— А я, власне, секретар ізоколективу залізничних художників, — відповів Феміді.

Великий комбінатор поволі підводився.

— Ах, представник колективу! Цього й треба було чекати! Проте не буду займати вас розмовами. Це заважатиме природному виділенню шлункового соку, такого необхідного для здоров'я.

Він пішов, не попрощавшись, просуваючись до виходу навпростець.

— Викрали дівчину! — бурмотів він на вулиці.—Прямо з стійла вивели. Феміди! Немезіди! Представник колективу Феміді викрав у одноосібника-мільйонера!

І тут з приголомшливою ясністю і чистотою Бендер згадав, що ніякого мільйона в нього уже немає. Цю страшну думку він уже додумував біжучи, розгортаючи руками перехожих, як плавець воду, змагаючись за побиття світового рекорду.

— Теж мені, апостол Павло знайшовся, — шепотів він, переплигуючи через клумби міського саду. — Безсрібник, с-сучий син! Меноніт проклятий, адвентист сьомого дня! Дурень! Йолоп! Якщо вони вже відправили пакунок — повішусь! Вбивати таких толстовців!

Послизнувшись двічі на кахельній підлозі поштамту, великий комбінатор підбіг до віконця. Тут стояла невелика, але сувора і мовчазна черга. Остап зопалу просунув голову у віконце, та громадянин, що стояв першим у черзі, нервово підняв гострі лікті й відтиснув нахабу назад. Другий громадянин, як заводний, теж підняв лікті, і великий комбінатор опинився трохи ще далі від завітного віконця. Лікті при абсолютній тиші піднімались доти, поки зухвалий не опинився на своєму законному місці — у хвості черги.

— Мені лише… — почав Остап.

Та далі він не продовжував. Це нічого б не дало. Черга, сіра, камінна, була незламна, як грецька фаланга. Кожний знав своє місце і готовий був померти за свої малесенькі права.

Лише через сорок п'ять хвилин Остап зміг просунути голову у поштове віконце. Він азартно почав вимагати свій пакунок назад. Службовець байдуже повернув Остапові квитанцію.

— Товаришу, ми пакунків не повертаємо.

— Як! Вже відправили? — запитав великий комбінатор тремтячим голосом. — Я лише годину тому здав!

— Товаришу, ми пакунків назад не повертаємо, — повторив поштовий службовець.

— Але ж це мій пакунок, — сказав Остап запобігливо, — розумієте, мій. Я його відправив, я його хочу повернути назад. Розумієте, забув вкласти банку варення… З райських яблук. Дуже вас прошу. Дядя страшенно образиться. Розумієте…

— Товаришу, ми пакунків назад не повертаємо. Остап озирнувся, шукаючи допомоги, підтримки. Позад нього стояла черга, мовчазна і сувора, яка знала всі правила, зокрема і те, що пакунки назад не видаються.

— Вкласти баночку, — белькотав Остап, — райські яблучка.

— Товаришу, баночку відправте окремим пакунком, — порадив службовець трохи ласкавіше. — Нічого з вашим дядьком не станеться.

— Ви не знаєте мого дядька! — запально сказав Остап. — І потім, я бідний студент, у мене немає грошей. Прошу вас як людину…

— Ось бачте, товаришу, — сказав поштовик плаксиво, — там лежать три тонни пакунків. Де його шукати?

Але тут великий комбінатор почав верзти таку жалібну нісенітницю, що робітник зв'язку пішов до другого залу шукати пакунок бідного студента. Черга, яка до цього часу мовчала, зняла галас. Великого комбінатора розносили за його незнання поштових законів, а одна громадянка в запалі навіть вщипнула його.

— Більше ніколи такого не робіть, — суворо сказав поштовик, викидаючи Бендерові його чемоданчик.

— Ніколи не зроблю! — заявив командор. — Слово честі студента!

Від вітру стугоніли дахи, гойдалися ліхтарі, тіні сновигали по землі і дощ розсікав проекційне проміння автомобільних прожекторів.

— Досить психологічних ексцесів, — радісно сказав Бендер, — досить переживань і самокатування. Час починати трудове буржуазне життя. До Ріо-де-Жанейро! Куплю плантацію і випишу собі Балаганова на посаду мавпи. Хай зриває для мене банани!

Розділ XXXVI

КАВАЛЕР ОРДЕНА ЗОЛОТОГО РУНА

Дивна людина йшла вночі придністровськими плавнями. Вона була кремезна і непомірно товста. На ній був щільно одягнений брезентовий балахон з піднятим капюшоном. Через зарості очерету під розкоряченими деревами людина йшла навшпиньках, як у спальні. Іноді вона спинялася і тяжко дихала. Тоді всередині під балахоном чувся брязкіт, який утворюють металеві предмети, стикаючись з іншими металевими предметами. І щоразу після цього у повітрі повисав тонкий і дуже делікатний дзвін. Одного разу дивна людина зачепилася за мокре коріння і впала на живіт. І тоді пролунав такий гучний дзвін, наче на паркет впали лицарські лати. І довго ще дивна людина не підводилася з землі, вдивляючись у темряву.

Шуміла березнева ніч. З дерев спадали і розбивалися об землю ваговиті аптекарські краплі.

— Проклята таріль, — прошепотіла людина.

Вона підвелася і до самісінького Дністра дійшла без пере-шкод. Людина підтикала поли, сповзла з берега і, втративши рівновагу на розкислій кризі, побігла в Румунію.

Великий комбінатор готувався всю зиму. Він скуповував північноамериканські долари з портретами президента в білих буклях, золоті годинники і портсигари, шлюбні персні, діаманти й інші дорогоцінні речі. Зараз він ніс на собі сімнадцять ваговитих портсигарів з монограмами, орлом і гравірованими написами:

«Директорові Русько-Карпатського банку і благодійникові Євсею Рудольфовичу Полуфабриканту в день його срібного шлюбу від вдячних співробітників».

«Таємному радникові М. І. Святотацькому після закінчення сенаторської ревізії від чинів чорноморського градоначальства».

Та найважчий за всі був портсигар з присвятою:

«Панові приставу Олексіївської дільниці від вдячних євреїв купецького звання».

Під написом було ще й палаюче емалеве серце, пробите стрілою, що, звичайно, мало символізувати любов євреїв купецького звання до пана пристава.

По кишенях були розсовані, як низки бубликів, золоті обручки, персні і браслетки. На спині у три ряди висіли на міцних мотузках двадцять пар золотих годинників. Деякі з них дратували цоканням, і Бендерові здавалося, що по його спині повзають комахи чи паразити. Серед годинників були й даровані, про що свідчили написи на кришках: «Улюбленому синові Серьожі Кастракі в день здачі іспитів на атестат зрілості»; над словом «зрілості» шпилькою було надряпано: «статевої». Зроблено це було, очевидно, приятелями молодого Кастракі, такими ж двоєчниками, як і він сам. Остап довго вагався, чи купувати цей непристойний годинник, та зрештою купив; адже