Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

class="p1">— Нічого страшного, — заспокоїв Медвідь. — Сколупнути пінцетом і пов'язку з антисептиком. І все буде гаразд.

— Зроби, Ілля Петрович, — попросив головний.

— Ходімо у відділення, — запросив Медвідь.

— Та навіщо так далеко? — здивувався Лабо. — Спустимося на другий поверх. Що там, у Савчука, стерильного пінцета не знайдемо?

— Ну, можна і там, — погодився Ілля.

***

У хірургічному кабінеті не виявилося нікого.

— Ну ось, — констатував головний, — як зазвичай. Де твої хірурги? Чому нікого немає на прийомі?

— Не знаю, — знизав плечима Медвідь. — Є завполіклінікою, це його проблеми.

— Правда? А ти головний хірург, між іншим. Навів би порядок. Усе-таки твоя служба.

— Тут сам чорт із дияволом порядку не наведуть, — відповів Медвідь, прямуючи у «безхозну» перев'язочну і відкриваючи столик із інструментами. — Заходьте сюди!

Хворий увійшов та всівся на стільчик.

— Ну, що там? — головний з'явився відразу після свого знайомого.

— Та ложечку Фолькмана ще хочу знайти. Шкрябнути би раз... — бурмотів Ілля, перекидаючи інструменти.

— Ложку тобі? — єхидно посміхнувся головний. — Ходімо, я покажу.

І він потяг Іллю до амбулаторних хірургічних апартаментів у гіпсовочній.

— Ось, дивися, — зловтішався він. — Ось тобі ложечки... А ось і чарочки.

На столі у гіпсовочній дійсно стояла тарілка з ложками і три стограмові чарочки.

— Пляшечки, щоправда, не бачу, — продовжував злословити головний. — Напевно, зараз принесуть. А може, під столом?

Лабо не полінувався зігнутися і відкинув простирадло, яке вкривало стіл. Там стояла велика картонна коробка з-під гіпсу з купою порожніх пляшок із-під вина та горілки.

— Ну ось, лише порожні... — зітхнув головний.

— Та годі вже, — промовив Ілля. — Ходімо вашого знайомого лікувати. — Ну, де ж у них ложка Фолькмана?

— Може, у сухожаровій шафі? — припустив головний. — Глянь — працює. Сто вісімдесят градусів!

Ілля обережно відчинив дверцята сухожару, і на лікарів дихнуло гарячим п'янким ароматом, що примусив закрутитися голови та стиснутися шлунки. У шафі не виявилося інструментів, зате на тарілці парувала товста апетитна курка, вкрита рум'яною шкіркою.

— Мамі твоїй ковінька.. — заздрісно промовив Лабо. — Оце я розумію... Ні, ну навіть я не можу собі такого дозволити! В мене ж немає сухожару... А тут усі умови...

Головний зачинив дверцята.

— Усе! Чисти цей гнояк, а потім Савчука до мене. «На ко— вьор»!

— Із куркою? — не без іронії запитав Ілля.

— Ні, — відповів головний. — Без курки. Але з Валентиною. Чорт забирай, а я думаю, кого вона мені все нагадує... Розвели тут гриль-бар! Із завтрашнього дня оголошується п'янству бій!

***

Зам по культурі Васєчко постукав у двері кабінету статистики і зазирнув туди.

— Хто прийшов! — Маценко піднявся назустріч. — Роман Петрович... Як там поживаєш?

Вони привіталися, потиснувши руки.

— Слухай, — сказав Васєчко, — в мене син, розумієш, несподівано схотів поступати по лінії МВС. А там зовсім інша форма медогляду. Ось, дали такий бланк, потрібно пройти. І завтра здати — останній термін.

— Лілю, — сказав Маценко медсестрі, яка перебирала купи паперів, — на ось тобі цей бланк, іди до реєстратури, візьми картку хлопця і пройди по кабінетах, нехай усі попідписують. Скажи — я просив.

***

За п'ять хвилин Ліля, постукавши, увійшла до кабінету невропатолога. Світлана Сергіївна, взявши ручку та апарат для вимірювання тиску, на той час збиралася кудись іти.

— Світлано Сергіївна, ой, підпишіть ще медогляд! Це Маценко просив.

— А от йому якраз і не підпишу, — із театральною суворістю відповіла вона. — Так і передай. Де людина, яка проходить медогляд? Немає. Вашому Маценку підпиши, а він потім чіпляється за фіктивні статталони.

Уже виходячи, вона сказала своїй медсестрі:

— Ну, гаразд вже, підпиши йому. Тільки глянь у картку, чи немає нічого по нашій парафії.

Медсестра неврологічного кабінету, взявши в Лілі картку, погортала її, буркочучи під ніс:

— Що там в нього? Не лікувався в нас? А, ось... Є запис невропатолога, ще за вісімдесят п'ятий рік... Що? Ротацизм якийсь... Диспансерний облік...

Взявши бланк, дівчина вивела на ньому: «Невропатолог. Стоїть на диспансерному обліку з приводу ротацизму».

Забравши підписаний бланк, медсестра статиста вийшла.

***

Постукавши, Олег увійшов до кабінету. Вона лишила картки і посміхнулася.

— Привіт.

— Привіт.

— Дивися, що я тобі приніс, — він поклав на стіл маленький пакетик.

Ольга розгорнула його і здивовано скрикнула.

— Де ти взяв? Це ж мій носовичок. Я його загубила...

— Ти його загубила у нашого спільного друга Васєчка, — сказав Олег. — Це він знайшов. Але з тебе однаково кава.

— Ну, звичайно... — вона розглядала загублену хусточку. — Господи, яка я роззява... Це ж можна було так і людину підставити! А якби його дружина знайшла? Уявляєш?

— Ні, не уявляю, — сказав Олег. — Від народження Женатий, але тим не менше, не уявляю.

У кабінеті стояв приємний запах гарної кави. Вони сиділи навпроти одне одного. Господиня — як зазвичай, а Олег боком, обличчям до неї. Спираючись боком та ліктем на стіл, він мішав каву в горнятку. На тарілочці лежало кілька шоколадних цукерок. Ольга була вдягнена у свій традиційний костюм, а халат, як завжди, висів на спинці стільчика. Олег також зняв свій накрохмалений ковпак і залишився у халаті, вдягнутім поверх білої операційної піжами. їх розділяв лише кут столу, і вони приємно розмовляли.

— У тебе що, операція ще сьогодні? — поцікавилася Ольга.

— У Голоюха. Обіцяв йому поасистувати. Гадаю, це не довго. То як? Я також хочу тебе принаймні раз запросити, інакше... Це взагалі безпрецедентний випадок. Спілкуємося кілька тижнів, а я все у ролі запрошеного.

— То й що? — здивувалася вона. — У тебе ж немає власного кабінету. А в мене є. Отже, так зручніше. Якби ти не відмовився настільки гонорово від пропозиції, також мав би свій власний.

— Ото вже дякую, — промовив Олег, — не хочу я таких привілеїв. То як щодо сьогодні? Я не ургентний і взагалі ніде не задіяний. Повна свобода. Пропоную відвідати заклад, який у Тачанові вважається найкращим.

— Цікаво, який це? — здивувалася Ольга.

— Ну... Вже тобі видніше, — знітився він. — Ти ж місцева. Моя пропозиція так, у загальних рисах.

— Отже, знову мені вести доведеться? — посміхнулася Ольга. — Справа у