Харукі Муракамі - 1Q84. Книга ІІ

class="p1">— Аварійні сходи? — таксист махнув головою. — Я не знаю, чи щось таке є. Та якщо я вас випущу, то матиму великі неприємності від своєї компанії. І від управління столичною швидкісною автострадою можу дістати догану. Вибачайте.

— Так склалося, що мені обов'язково треба тут зійти, — сказала Аомаме і, вийнявши ще одну банкноту на десять тисяч єн й клацнувши пальцями, простягла її таксисту. — Вибачте за настирливість. Це вам за те, що завдаю клопоту. А тому, будь ласка, випустіть мене.

Таксист не взяв банкноти, а ніби змірившись, поворотом важеля під рукою відчинив задні автоматичні дверцята.

— Грошей мені не треба. Досить того, що спочатку отримав. Тільки будьте обережні. На автостраді нема узбіччя. Навіть серед такого затору йти людині небезпечно.

— Дякую, — сказала Аомаме. Зійшовши з таксі, вона постукала у віконце, щоб таксист опустив шибку. Нахилившись до вікна, просунула йому банкноту на десять тисяч єн.

— Візьміть, будь ласка. Про мене не турбуйтесь. Бо в мене грошей вдосталь.

Таксист поглядав то на банкноту, то на обличчя Аомаме.

— Якщо поліція або компанія щось про мене розпитуватиме, то скажіть, що я пригрозила вам пістолетом. Мовляв, не було іншої ради. Тоді вас, мабуть, не ганитимуть.

Таксист, здавалося, не розумів, що вона каже. Грошей вдосталь? Пістолетом пригрозила? Однак банкноту взяв. Відмовлявся від неї, бо, видно, побоювався чогось несподіваного.

Як і попереднього разу, Аомаме рушила в напрямі до Сібуї, пробиваючись між огорожею та лівим рядом автомашин. Пройшла метрів п'ятдесят. Люди в автомобілях супроводжували її здивованими поглядами. Однак Аомаме на них не звертала уваги, а йшла, випроставшись, урочисто, немов модель на подіумі під час Паризького тижня моди. Вітер гойдав її волосся. Від великогабаритних автомашин, що швидко мчали на порожній зворотній смузі автостради, здригалося дорожнє полотно. Рекламний щит фірми «Ессо» ставав щораз ближчим, і невдовзі Аомаме досягла знайомої площадки, призначеної на випадок аварії.

Навколишній краєвид не змінився порівняно з колишнім. Той самий залізний парканчик, а за ним жовта телефонна будка.

«Тут почався 1Q84 рік, — подумала вона. — Відтоді, як я спустилася аварійними сходами на державне шосе номер 246, світ для мене перемінився. Тому я вирішила ще раз ними спуститися. Тоді, на початку квітня, на мені був бежевий плащ. Зараз усе ще початок вересня, і плащ недоречний. Та якщо не брати до уваги плаща, все інше на мені таке саме. У такому ж одязі в готелі в кварталі Сібуя я вбила того нікчемного чоловіка, пов'язаного з нафтовим промислом. У костюмі від Дзюнко Сімади й туфлях на високих каблуках від Шарля Журдана. У білій блузці. У панчохах і пружинистому бюстгальтері. Підібгавши міні-спідничку, я перебралася через залізний парканчик і спустилася аварійними сходами.

Зараз я зроблю ще раз те саме. З чистої цікавості. Просто хочу дізнатися, що станеться, коли в тому ж місці, в тому ж одязі зроблю те саме. Не думаю, що це мене врятує. Смерті особливо не боюся. Як настане той час, нітрохи не вагатимусь. Помру з усміхом на устах». Однак Аомаме не хотіла вмирати необізнаною з тим, що відбувається навколо. «Хочу тільки спробувати. Якщо нічого не вийде, змирюся. Але врешті-решт зроблю те, що можу зробити. Це мій спосіб життя».

Перехилившись через залізний парканчик, Аомаме взялася шукати аварійні сходи. Однак їх там не було. Вона кілька разів приглядалась, але картина залишалася однаковою. Аварійні сходи зникли.

Аомаме прикусила губу й скривила обличчя.

Місцем вона не помилилася. Адже аварійна площадка таки була. Навколишній краєвид залишився однаковим. Перед очима рекламний щит фірми «Ессо». У світі 1984 року аварійні сходи тут існували. Як і підказав той дивний таксист, вона легко змогла їх помітити. Змогла перебратися через залізний парканчик і спуститися сходами. Однак у світі 1Q84 року аварійних сходів уже не було.

Вихід перекритий.

Вернувши обличчю попередній вираз, Аомаме пильно озирнулася навколо й ще раз перевела погляд на рекламний щит фірми «Ессо». Тигр з наливним шлангом у лапах, задерши хвіст трубою й косо позираючи в її бік, радісно всміхався. Наче був на вершині щастя — задоволення, яке абсолютно не можна перевершити.

«Це ж природно, — подумала Аомаме. — Зрозуміло від самого початку. Перед тим, як у готелі „Окура“ померти від моїх рук, лідер ясно сказав, що немає вороття з 1Q84-го до 1984 року, а двері в цей світ відчиняються лише в одному напрямі».

І все ж Аомаме мусила переконатися в цьому на власні очі. Така була її натура. І вона в цьому пересвідчилася. Кінець. Що й треба було довести.

Обіпершись об залізний парканчик, Аомаме глянула на небо. Бездоганна погода. На тлі глибокої блакиті пливло кілька продовгуватих хмарин. Куди не глянь, усюди небо. Зовсім не таке, як звичайно буває в місті. Однак Місяців не було. «Куди вони поділися? Байдуже. Місяці — це Місяці. А я — це я, — подумала Аомаме. — Кожен живе по-своєму. У кожного свій план».

На її місці Фей Даневей, можливо, добула б тоненьку сигарету й запалила б її від запальнички. Елегантно примруживши очі. А от Аомаме не курила й не носила запальнички. У сумці вона мала лимонні драже проти кашлю. І, крім того, сталевий пістолет з патронами калібру дев'ять міліметрів і спеціальну плішню, якою досі кольнула в шию кількох чоловіків. Вони обоє, напевне, були набагато смертельнішими, ніж сигарети.

Аомаме глянула на ряд автомашин у заторі. Їхні пасажири пильно дивилися на неї. Нічого дивного. Адже не завжди можна побачити, як звичайна людина йде столичною швидкісною автострадою. Тим паче молода жінка. Крім того, в міні-спідничці, туфлях на високих каблуках, зелених окулярах і з усміхом на губах. Як на таке можна не дивитися?

Більшість автомашин у заторі були вантажними, що везли товари звідусіль до Токіо. Напевне, їхні водії всю ніч сиділи за кермом. А от тепер, уранці, потрапили у фатальний затор. Утомлені водії нудьгували, не знали, що робити. Їм хотілося залізти у ванну, поголитися й поспати. Тільки цього вони бажали. Вони байдуже дивилися на Аомаме, наче на якусь незнайому рідкісну тварину. Щоб цікавитися нею, були надто втомлені.

З такою кількістю вантажівок змішався, немов прудка антилопа з табуном незграбних носорогів, один сріблястий «Mercedes-Benz coupe». Новісінький, ніби щойно з конвеєра, він своїм гарним корпусом яскраво виблискував у промінні ранкового сонця. Подібного кольору були й ковпаки на колесах. Опустивши шибку коло себе, жінка-водій середніх літ, ошатно вдягнена, пильно дивилася на Аомаме. На ній були окуляри від Жіванші. На пальці руки поверх керма мерехтів перстень.

Вона справляла враження