Світлана Талан - Оголений нерв

гарними подругами, які її підтримували у важку хвилину, і жодного нарікання на минуле, окрім зізнання у своїх помилках. Невже все так швидко відболіло? Чи так вміло може володіти своїми почуттями? Ніна завжди була емоційною та відкритою і не вміла приховувати ні біль, ні смуток, ні радість. Вона розповіла, що неприємно, але корисно для здоров’я було, коли охоронець заходив увечері до них, оглядав жінок, вказував на одну з них пальцем, казав: «Сєводня ти будєш моєй жєной!» — і забирав до себе на ніч. Принизливо, гидко, обурливо. Проте сестра розказувала про це з усмішкою, ніби й не було ніякої образи.

— Після перебування на роботі понад шість місяців, — сказала Ніна, зробивши маленький ковток кави, — нас вивозили раз на місяць у ліс. Уявляєш, які шашлики кадирівці вміють робити? Ні, ти навіть уявити собі не можеш! Завжди брали з собою молодого баранчика, там його різали, самі маринували і смажили шашлики.

І знову захоплення своїми рабовласниками, як телезірками.

— Чому ти не втекла звідти? — поцікавилася Настя. — Вас не тримали там у наручниках?

— Ні! Ти що?! — скинула вгору брови сестра. — Ми так класно там відпочивали! Дременути, кажеш? Можна було, але куди без документів? Паспорт — здавалося б, простий папірець, а без нього нікуди. Я знала, що рано чи пізно станеться випадок, який переверне все моє життя, і я повернуся додому.

Ніна розповіла, що така нагода випала їй після трьох років роботи, як вона називала своє рабство. Потрібно було зробити ремонт гостьового будиночка десь у Підмосков’ї одному багатому, як вона його назвала, Буратіно.

— Дядечко Буратіно, а точніше Андрійович, виявився великим любителем кросвордів, — розповідала Ніна, п’ючи вже другу чашку кави. — Ти ж знаєш, що я в розгадуванні кросвордів без перебільшення великий спец. Ми з ним швидко знайшли спільну мову, і Андрійович був здивований моїм інтелектуальним розвитком. Він вважав, що йому нема рівних у цій справі, а я йому ненав’язливо довела, що є. Слово за слово, і якось я йому розповіла про всі свої пригоди.

— І він тобі пообіцяв зробити новий паспорт, — продовжила Настя.

— Так і було.

— І ти ще раз повірила?

— Відверто кажучи, я вже не думала про те, — зізналася Ніна. — Мені не було чого втрачати, тож я відпустила думки і вирішила: стримає слово — добре, обдурить — плакати вже не буду. Знаєш, Настю, щось у ньому було таке, що притягує і не відпускає.

— Хочеш сказати, що ти закохалася? — посміхнулася Настя.

— Не знаю, але мене справді до нього тягнуло, хоча розуміла, що ми як два протилежні полюси. Хто я? Рабиня, у якої старий одяг і руки в мозолях. Хто він? Багатенький Буратіно, який може поманити пальцем будь-яку молоденьку красуню, і вона побіжить до нього підстрибом. Але сталося те, що сталося, — Ніна загадково посміхнулася і повела плечима.

— Ти спала з ним?

— Кілька разів було.

— Чому ти від нього нам не подзвонила?

— Я телефонувала кілька разів мамі, чула її голос і відключала телефон. Що я мала їй сказати? Що живу в підвалі три роки? Чи пережила б це вона?

— Що було далі?

— Потім він одного разу приніс мені новенький паспорт. Уявляєш, там навіть був штемпель з пропискою і випискою! Андрійович купив мені квиток, дав трохи грошей і сам відвіз мене на вокзал. Цього разу я тримала сумочку з документом двома руками! — засміялася Ніна. — Ось і все, якщо коротко. Тепер ти мені розкажи про маму, хоча Валентина Петрівна мені вже все доклала.

Настя розповіла про те, як мама сама, не порадившись, поїхала її шукати у Москву.

— До речі, — Настя згадала про сни матері, — ви жили в Москві чи деінде?

— Не можу напевно сказати, але гадаю, що десь на околиці міста. У нас не було вікон, а коли вивозили на прогулянки до лісу, то перед цим ми повинні були випити снодійне. Ми пили пігулки, засинали, а прокидалися вже у лісі. Поверталися назад таким же чином.

— Ніно, ти ніде не бачила статую хлопчика в капелюсі?

— Звідки ти знаєш? — Ніна від здивування округлила великі свої очі і поставила чашку на стіл. — Я справді бачила таку скульптуру на будівлі навпроти нашого помешкання.

— Ти щойно сказала, що там не було вікон.

— Але там, під самою стелею, була шпарина, в яку задував вітер. Одного разу подруги попросили мене залізти нагору і заліпити її алебастром. Я зазирнула в щілину і побачила будівлю навпроти, а на ній — статую хлопчика в капелюсі і поруч годинник. Чому ти про нього запитала?

Настя розповіла сестрі про нав’язливі сни зі статуєю хлопчика та здогадки матері.

— Бідна наша мама! — зітхнула Ніна. — Але не будемо думати про погане, то воно й не прийде до нашої оселі. Ми з тобою живучі, бо вдалися в маму. Я повернулася жива і здорова, хіба що гола, як липка, тож і мама повернеться.

— Дай Боже, щоб твої слова та Йому у вуха, — сумно промовила Настя.

— Ти мені позичиш трохи грошей, поки я не знайду підробіток? Ти ж знаєш, що я все вмію: і пофарбувати, і пошпаклювати, і штукатуркою займалася, і плитку кладу, тож без роботи не залишуся.

— Звичайно! Про що мова?

— Спасибі вам, що не забували мого Володьку, допомагали йому.

— Пусте. Він також член нашої родини. Коли він звільняється?

— Скоро! Сказав, що за тиждень-два вже буде вдома. Я так винна перед сином! Але я зроблю все, щоб спокутувати свою провину перед ним.

— Усе буде добре! — сказала Настя веселим голосом і всміхнулася. — З чого почнемо? Підемо готувати тобі поїсти чи поливати город, поки сонце не високо піднялося?

— Насте, моя люба сестричко, — Ніна подивилася сестрі прямо в очі. — Ти не ображайся, але я хочу побути наодинці. Мені потрібно звикнутися з думкою, що я вже вдома, що у мене починається нове старе життя. І взагалі, мені потрібно день-два просто відпочити. Ти їдь додому, я саму займуся городом. Добре?

— А як же гроші? У тебе нічого немає?

— Майже нічого, — Ніна вивернула порожні кишені і засміялася.

Настя виклала з гаманця все, що було, залишила собі гроші