Юрій Павлович Винничук - Аптекар

намагалася вловити бодай натяк на те, що він грає, що не каже правди, але очі були холодні, а в кутику вуст мерехтіла іронічна посмішка, так, мовби він глузував з неї. Рута уявляла безліч разів сцену порозуміння з Лоренцо, але жодного разу в її уяві не поставала така жахлива картина. Їй хотілося кинутися в обійми, припасти до нього і вишептати всю свою любов. Вона почувала себе, як вітрильник, що рветься назустріч обрію, але кітва його не пускає. Вона збиралася розмовляти з Лоренцо, випромінюючи радість і щастя, натомість її обличчя відображало муку й приниження, і вона не могла нічого з собою зробити, не могла їх подолати, розуміючи, що це ніколи не викличе до неї співчуття, як не викликав подібний стан Каспера в неї, вона теж була жорстокою і не підшукувала для нього слів лагідніших від тих, які звучали. Це розплата за його біль, подумала вона, той його біль нікуди не зник, він тепер перекинувся до мене. Вчора я завдала його йому, а зараз отримала сама. Врешті, вирішивши, що втрачати вже й так нема чого, запитала:

— Ти в когось закоханий? Скажи… тільки правду… бо я… я не витримаю більше…

Юліана мовчала й дивилася на дівчину, не зважуючись на відповідь. Могла їй збрехати — «так, закоханий», але болю це не втамує. А що втамує? Що? Правда? На одну людину більше, на одну менше з тих, що знають, ким вона є насправді, уже нічого не міняє. Надто зараз, коли… Юліана видихнула повітря з таким виглядом, ніби зібралася перестрибнути рів, і всміхнулася до Рути. Ця усмішка мала передувати тому, що вона вирішила сказати, нарешті зібравшись із духом, але не встигла.

Вони стояли під крислатими осокорами, в кронах немилосердно тріщали горобці, а в підніжжі дерев, затоплених паводком, галасували гуси й качки, разом із хлюпотінням річки і шелестом вітру це творило доволі гучну музику, і мовби цього всього було замало, з боку міста долинули дзвони відразу кількох церков. Руті здалося, що затихо говорить. Вона підступила до Юліани ближче і, заки та встигла зреагувати, поклала свої руки їй на груди, які дівчина завше стягувала полотниною, хоча це рятувало її лише від очей, а не від доторків. Іншого разу Юліана б миттю шарпнулася, але не зараз, бо й так уже відважилася на цей останній крок. Рута скрикнула від несподіваного відкриття і приклала долоні до вуст, щоб не закричати. Вона не могла повірити, що сталося щось таке, про що вона ніколи не здогадувалася, хоча вони так часто спілкувалися. Як то можливе, що вона нічого не бачила, не помічала? Тепер обоє мовчали. Юліана долала зніяковіння, а Рута — шок. Ніхто з них не відважувався заговорити першим. Обличчям Рути текли сльози, а в голові пролітали сцени, де вони з Лоренцо бігали лугом, реготали, падали в траву, і їй здавалося тоді, що вона перебуває на вершині щастя, про яке стільки часу мріяла. Отже, то не був лицар, марево розприслося з особливою жорстокістю, перед нею була жінка така ж, як і вона. Хоч і старша. Жінка, яка вдавала юнака і дозволила в себе закохатися. Адже не могла не помічати Рутиних знаків уваги, невинних доторків, не могла не відчитати з її голосу захвату і захмеління любов’ю. Чому вона це дозволила? Чому відразу не обрубала?

— Це неправда, — прошепотіла Рута, затинаючись від хвилювання. — Я не можу в це повірити. Я так чекала на тебе!

— Ти чекала не на мене, а на свою мрію, — відказала Юліана своїм природнім голосом задля більшої певності. — Усі чекають лише на свою мрію. Можливо, я теж.

Але Рута не бажала це усвідомлювати. Для неї мрія була завше дуже реальна, вона її могла уявити, час від часу викликати з уяви і спілкуватися з нею, бо то не була мрія про мрію, то була мрія про лицаря. Тепер ця мрія розтрощена. Рута раптом відчула себе настільки знесиленою, що опустилася на траву і, обхопивши руками коліна, заплющилася. Так тривало хвилину. Юліана терпляче чекала. Врешті дівчина повернула голову до Юліани і запитала:

— Ма… Мартин знає?.. — Юліана кивнула. — І Айзек?.. — Юліана знову кивнула. — Боже, то лише я одна така дурна?

Юліана сіла поруч і пригорнула її до себе, Рута уже не могла стриматися, щоб дати волю своїм почуттям, і заридала. Ось її мрія збулася, вони обнялися. Яка іронія! Коли вона перестала хлипати, Юліана тихо й спокійно розповіла про себе. Рута слухала, час від часу щось перепитувала, гарячково пригадуючи, чи видалося щось у поведінці Лоренцо підозрілим для неї, і ловила себе на тому, що так — щось інколи було, але вона була жахливо неуважна. І Юліана сама їй пригадала окремі моменти, коли можна було здогадатися, що вона не чоловік, а жінка. А що ті моменти були кумедними, то Рута крізь сльози всміхалася. Вона вслухалася в голос Юліани, і окремі його тони були для неї, на диво, знайомі, так-так — це було не раз, коли Лоренцо сміявся і, сміючись, щось промовляв, тоді його голос ставав жіночим, хоча Рута на це уваги не звертала. Усі ці маячки, розкидані упродовж усього їхнього спілкування, повернули дівчину до реальності, вона поволі почала приймати цей удар долі з розумінням, бо варіант, що Лоренцо насправді не юнак, а дівчина все ж був для неї набагато менш трагічним і жахливішим за той, коли б Лоренцо її просто відкинув, сказав, що не відчуває до неї нічого. Оце була б справжня трагедія, з якою б їй неможливо було змиритися, а найпевніше вона б і не змирилася і забилася б у глухий куток подалі від усіх, аби на самоті намагатися вирівняти світ у своїй свідомості, притлумити почуття і відновити спокій. Ще вчора їй здавалося, що життя без Лоренцо пропаще, вона з усіх сил рвалася з клітки і таки вирвалася, навіть Каспера вона пройняла своїм бурхливим словоспадом, закручуючи його виром шалених почуттів, змушуючи слухати і сприймати все, що вона говорила. Вона намагалася не давати йому промовити й слова, хоч він і пробував перебити її, але вона на те не зважала, вона мусила виговоритися і довести, що наміри її тверді і назад дороги нема. У дверях мигнула постать сарацинки, але Каспер зиркнув на неї роздратовано, й вона зникла. Проте Рута була певна, що та слухає і так само, як і вона, переживає, бо від цього вечора багато що й для неї могло