Юрій Павлович Винничук - Аптекар

багато несподіванок. Усе, вочевидь, наближається до фіналу. Але якого? Чи буде в ньому світло попереду? І якщо Рута спробує зробити те саме, що й Лукаш, втримати духовний спокій буде не так просто. «Я не витерплю, не витерплю ще одного вияснення стосунків. Знову ці плетива словес, у яких губишся, в яких в’язнеш і не здатен вивільнитися, заплутуючись щораз дужче. Що я можу їй сказати? Те саме, що Лукашеві? Майже те саме. Бо місце чи місто уже не будуть грати жодної ролі. Хоча можу сказати правду. Що мене тут затримує? Чого я боюсь? Хіба є щось, що може змінити мої плани?»

У круглому люстрі на стіні Юліана побачила своє обличчя. Воно було похмуре й насуплене. Вона спробувала всміхнутися і відчула, як до горла підкочується клубок. Струснула головою, хлюпнула кілька жмень зимної води в обличчя, відтак вмочила щіточку у крейдяну пасту і стала чистити зуби, водночас уважно прислухаючись до всього, що відбувається у саду. Айзек і Рута все ще були там. А де Лукаш?

Причепурившись, Юліана підкралася до сходів і поглянула вниз. В аптеці нікого не було. Зі складу долинало шарудіння — мабуть, аптекар був саме там. Вона тихенько спустилася, намагаючись ступати на самий край сходинок, аби не скрипіли, і вислизнула з дому. Здається, її зникнення ніхто не помітив.

Місто вже жило своїм звичним бурхливим життям. Ринок був ущерть забитий возами і ятками, все, що мав спожити Львів їстівного, було тут. Міщани й міщанки, слуги й служниці, покоївки й кухарі — всі вони сновигали поміж рядами, напихаючи свої кошики. Вищали свині, кричала на всі голоси пташва, гупали сокири, розрубуючи кості. Цей ранок не відрізнявся від жодного іншого, окрім неділь, коли площа перед Ратушею ставала до обіду безлюдною. А вже по обіді народ виходив з церкви, і починався рух, який неодмінно завершувався у шинках.

Юліана дійшла до Краківської брами й розгублено зупинилася. Назустріч їй немилосердно гуркотіли хури з діжками, в яких плюскалися риби, з поросятами і свинями, з горами ярини, з дровами і торфом, з глечиками і горщиками. Здавалося, цьому каравану не буде кінця й краю. Дівчина ще ніколи не виходила так рано з міста й спочатку вагалася, що має чинити — чекати чи спробувати протиснутися. Врешті вибрала друге, хоч і не було це легким завданням. Але на березі річки було теж гамірно й людно, як і завжди у день, коли прибували кораблі з далеких країв. Купці тлумилися тут з самого ранку, і коли товари опинялися на березі, кидалися з усіх боків, розглядали, мацали, голосно торгувалися і добивали торгу. Неподалік уже чекали вози й возики, а біля них слуги, готові ладувати закупи й везти на склади. Дехто торгувався, не чекаючи, заки товар причалить на човні, і кричав ще з берега, а з корабля відгукувалися, називаючи ціни й міри. У тих знервованих криках, що лунали різними мовами і з різним рівнем емоцій, тонуло все.

Повітря було налите свіжістю і сонцем, але дув сильний вітер, знімаючи куряву. Юліана, кутаючись у плащ та насунувши капелюха по самі очі, швидким кроком проминула натовп. На причалі уже стояв знайомий їй корабель «Сан-Єронімо». Вона виловила очима капітана Корнеліса і наблизилася до нього. Капітан сидів на діжці, випроставши свою дерев’яну куксу, що вже добряче потемніла, чоло його було пов’язане чорною хусткою, а на колінах тримав новеньку аркебузу.

— А-а, Лоренцо! — радісно закивав він. — Як справи? Гарну я аркебузу придбав? Ще не стріляна. Можна сказати, невинна, як цнотлива панна. Але, на жаль, ще не скоро її випробую, — він показав забандажовану правицю. — Іспанці нас трохи пошарпали. Бачиш, казав я, що вже до вас сюди не попруся, а таки довелося. Знову товару більше, ніж могли інші міста проковтнути. Що ти роззираєшся? Мої всі сидять на кораблі. Нікого не випустив на суходіл. А то чого доброго знову хтось пропаде до дідьчої матері.

— Наша угода в силі?

— Угода, як погода — нині так, завтра інак. Але не для тебе. Я ніколи не був крутієм.

— Скільки?

— Жартуєш? Це я у тебе в боргу, — він постукав по своїй дерев’янці і кивнув, підморгнувши: — Завтра зранку. Як виб’є восьму. Далі восьмої нам заборонено залишатися. Мусимо відчалити. Але ми й так добре впоралися — майже все розпродали. Нині зосталося небагато. О, до речі — той твій аптекар не потребує сушених бананів? Віддам за півдарма. Або навіть не так: за чверть ціни. Уяви — тут жодна холера не хоче їх купувати. Дикі люди!

Юліана відійшла, розпач і смуток проймав її до болю. Вона брела, нічого не бачачи перед собою, на очі набігали сльози, які вона швиденько змахувала, тому й не зауважила Рути, яка стежила за нею від самої аптеки, а тепер йшла назирці, то наближаючись, то віддаляючись. Розмови з капітаном Рута не чула, до неї долинали тільки окремі слова з капітанської горлянки. Врешті дівчина не витримала і, порівнявшись з Юліаною, торкнулася її плеча. Юліана здригнулася і з острахом глянула на дівчину, вона й не подумала, що хтось може за нею стежити.

— Лоренцо… — промовила Рута. — Про що ти домовлявся з капітаном?

Юліана не приховувала свого замішання, гарячково пригадуючи, чи не було промовлено чогось зайвого. Начебто й ні. Вона заспокоїлась і відповіла рівним упевненим голосом:

— Мартин мені доручив купити бочівку ямайського рому.

— А чому ж так таємно?

— Бо не хоче переплачувати. Мито надто високе. А ти що думала?

— Я?.. Нічого.

Вони йшли поруч уздовж річки. Обидві заглиблені в самих себе. Опинившись на безлюдді, Рута хапливо заговорила:

— Лоренцо, я хотіла запитати, чи розмовляв з тобою Мартин?

— Про що?

— Про мене.

Юліана насторожилася. Ось, здається, і настало те, чого вона так боялася. Поглянула на Руту і закусила верхню губу, вона не мала відваги сказати правду. Хоча й була вже близька до цього, але Рута її переловила так зненацька, що Юліана втратила всю свою відвагу. Ще не тепер, не тепер.

— Так, — врешті видушила, — так… говорив.

— Він казав, що мене з Каспером нічого ніколи не в’язало?

— Казав. Але що то має до речі? — сухість, з якою вона відповіла, вразила Руту. Але Юліана знала, що саме так вона повинна себе вести — байдуже, без жодних емоцій, не даючи ані краплі марної надії.

Рута ледь не заплакала від образи, але стрималася і промовила:

— Ти вважаєш, що це справді не має нічого до речі?

Вона дивилася в очі своєму Лоренцо і