Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Раптом її увагу привернула велика книга в ошатній темно-синій обкладинці зі срібними тисненими буквами. Дівчинка зупинилася перед однією з багатьох книжкових шаф і провела пальчиком про назві: «Легенди королівства Неверія».

Те, що треба, вирішила вона.

Прихопивши доволі важку книгу, вона почимчикувала до глибокого крісла в кутку й опустилася в нього, майже провалившись у подушки. Книга розгорнулася зі скрипом, дівчинка вдихнула запах пилу і старого чорнила.

На перших кількох сторінках перелічувались назви поданих у фоліанті легенд. Погляд, ковзнувши вигадливими рядками, зачепився за кілька дуже знайомих слів.

Одразу ж дівчинка пригадала ті уривки розмов, які їй вдалося почути. Про те, як Рубі щось бурмоче про Вогненне серце, історію, яка раз-у-раз повторювалася, та як дівчата намагалися допетрати, що ж потрібно змінити у перебігу подій, щоб демонічний Пророк залишився ні з чим.

Адайн поглянула ще раз на назву легенди: «Вогненне серце Стражниці».

Вона зовсім не була дурненьким дівчатком. Так, їй було лише десять, але хто сказав, що в її віці дітей цікавлять лише іграшки? Зрештою, вона була Стражницею навіть усупереч тому, що Рубі, Емілія, Катрін та всі решту сприймали її швидше як частину їхнього завдання. Тож, можливо, тут вона знайде відповідь хоч на одне з запитань, які так її хвилювали.

Адайн умостилася зручніше і поринула в читання.

…Одного разу Стражі з Емеріссу їхали до Арвелінну, до королівського палацу. Сам Король  викликав їх туди, завжди він підтримував їх та їхні діяння, допомагаючи їм у нелегкій, та дуже потрібній роботі.

Довгою дорога їхня була, небезпечною. Демони не полишали їх у спокої, постійно  намагаючись нашкодити їм. Проте дисципліновані і вправні Стражі не нарікали, з гідністю робили вони справу свою, прагнучи очистити світ цей від Зла.

Зрештою, дісталися вони до столиці, де Король наказав гучне свято влаштувати, щоб День  Падучої Зорі відзначити гідно. Повсюди прикрашали будинки і дерева – білими паперовими ліхтариками і скляними підвісками-зірками. А наостанок Король наказав Бал улаштувати.

Бал був чудовим, лунала прекрасна музика, подавали чудові наїдки та напої. Усі у світлих убраннях честь Зорі віддавали…

Стражниця також була там. Вона йшла під руку з Королем, і на неї дивилися всі: хто – заздрісно, хто – здивовано, а один юнак – із сумом в очах, пронизливим і глибоким. Він знав, що вони належать одне одному, адже вони були вогненними серцями… Проте Зло підступно діяло, і юна Стражниця в танці в обіймах Короля кружляла, і дивився він на неї, і в його очах палав вогонь пристрасті – темної, страшної, нищівної пристрасті.

І раптом посеред блиску свята до бальної зали пронизливий вітер увірвався, до стелі піднявся стовп диму, і в його клубах страшна постать Демонічного Пророка з’явилася. Указуючи пальцем на Короля і Стражницю, він заговорив, і голос його нагадував ревіння звіра і каменепад у горах. І сказав він:

-Я привів її тобі, як ти і хотів. Тепер час розплатитися за це.

Король намагався перекричати вітер:

-Я вже віддав тобі свою душу! Чого ти ще хочеш?

Усі сахнулися від нього врізнобіч, наче щось неймовірно огидне побачили. Стражниця розгублено озиралася, ніби вперше побачила бальну залу, не впізнаючи нікого, нічого не розуміючи.

Сухо і безжально звучав голос Демонічного Пророка:

-Віддай мені своє серце!

-Я не можу, – аж задихнувся Король. – Я тоді помру.

-Авжеж, – кивнув Пророк. – Помреш і тоді станеш повністю моїм.

-Я ж віддав тобі усе! – заголосив Король. – Душу, життя, своїх дітей, своє служіння, всі сили і все, чим володію! Я не хочу вмирати! Я хочу жити!

-Ти хочеш жити? – зневажливо перепитав Пророк. – Навіщо тобі жити, жалюгідна тварюко? Заради чого? Ти ж віддав мені все, у тебе більше нічого немає!

-Я не можу, – Король ридав, обличчям його стікали сльози. – Я не хочу так… Я не готовий померти! Залиш мені життя, благаю, забирай усе, золото, коштовності, мій палац, але залиш мені…

-Навіщо мені твої коштовності? – обірвав його голос Пророка. – Що я з ними робитиму? Душі, от, що ми цінуємо понад усе. І бажав би я додати до своєї колекції невинну душу Стража.

-Що ти?..

-Віддай мені її! – перст Пророка вказав на Стражницю. – Віддай і живи далі.

Наче божевільний, Король схопився за голову, а юнак закоханий стрибнув уперед:

-Я не віддам тобі її! Вона моя! Ти її отримаєш хіба через мій труп!

І, не діставшись до ворога на відстань меча, мертвим упав – порух Пророка був невловним, але наступної миті стискав він у пальцях серце юнака.

-Що ж ти обираєш? – постать Пророка нависла над Королем, як фатум. – Що ти віддаси мені? Себе? Чи її?

Усі дивилися на правителя, хто з осудом, а хто – з надією.

Усі чекали.

-Ні… – безсило прошепотів Король. – Ні. Я хочу жити. Бери, що завгодно, але залиш мені життя.

І наповнив залу нелюдський регіт. Пророк сміявся, Король ридав, а Стражниця стояла посеред приміщення над тілом свого коханого, непорушна і безмовна, наче статуя.