Джоджо Мойєс - Після тебе

— Ну, моя посада матиме іншу назву. А ще я зводитиму баланс після кожної зміни та отримаю ключі.

«Це велика відповідальність, Луїзо, — сказав Річард Персіваль, віддаючи мені ключі так, наче це Святий Грааль. — Користуйся ними розважливо». І він дійсно сказав це вголос — користуйся ними розважливо. А що взагалі можна ще робити з ключами? Поле ними орати чи що?

— А що з зарплатнею? — Вона й мені налила чашку.

— Надбавка — фунт на годину.

— М-м-м… — Моя відповідь не надто її вразила.

— А ще більше не доведеться носити ту форму.

Вона прискіпливо роздивилася комбінезон у стилі «Янголів Чарлі»[49], який я вдягла вранці, збираючись на свято.

— Ну, це вже щось, — зауважила вона та жестом показала місіс Ласлоу, де лежать бутерброди.

Мені було більше нічого сказати. Робота є робота. Це свого роду прогрес. Я не стала розповідати сестрі, яка це мука — працювати там, де щодня мусиш дивитися, як літаки виїжджають на злітну смугу і, наче велетенські птахи, з неймовірною енергією злітають угору. Я не стала розповідати, що та зелена сорочка кожного дня примушує мене думати про те, що я втратила.

— Мама каже, у тебе є чоловік.

— Ну, не зовсім чоловік.

— Так, вона казала. А хто ж тоді? Що, просто іноді зустрічаєтесь і трахаєтесь?

— Ні, ми добрі друзі, і…

— Значить, він свинота.

— Ні, не свинота. Він чудовий.

— Чудовий мішок лайна.

— Та ні, він дійсно прекрасна людина. І взагалі, це не твоє діло. Він розумний і…

— Значить, він одружений.

— Тріно, припини! Ні, не одружений! Може, даси мені пояснити? Він мені подобається, але я не впевнена, що готова до серйозних стосунків.

— А, ну зрозуміло. У тебе ж під дверима черга красивих самотніх чоловіків із хорошою роботою, які тільки й чекають, поки ти на них глянеш?

Я застогнала замість відповіді.

— Про подарованого коня ти знаєш? — додала вона.

— А коли ти отримаєш результати іспитів? — спитала я натомість.

— Не змінюй тему. — Вона відкрила новий пакет молока. — За кілька тижнів.

— Щось не так? Ти ж отримаєш вищі бали, як завжди?

— Та яка різниця. Я застрягла!

Я насупила брови.

— У Стортфолді немає роботи, — почала вона. — А винайняти квартиру в Лондоні для мене надто дорого — я ще маю наймати няню для Тома. Ніхто не отримує зарплатню директора на самому початку кар’єри — навіть якщо має найвищі бали.

Вона налила ще одну чашку чаю. Я хотіла щось заперечити, сказати, що вона помиляється, — але надто добре знала ситуацію на ринку праці.

— І що робитимеш?

— Мабуть, на якийсь час лишуся тут. Їздитиму звідси до Лондона. Сподіваюся, що мамині феміністичні переконання не заважатимуть їй забирати Тома зі школи. — Вона всміхнулась, та якось зовсім невесело.

Я ще ніколи не бачила своєї сестри в такому стані. Раніше вона прямувала, наче трактор, уперто відстоюючи метод захисту від депресії «візьми себе в руки та йди вперед». Я саме намагалася придумати, що б їй сказати, коли за столом зчинився якийсь шум. Мама з татом стояли одне навпроти одного — між ними шоколадний торт. Вони сварилися, хоч і тихо, щоб не почули всі присутні.

— Мамо? Тату? Усе добре? — Ми підійшли ближче.

Тато показав пальцем на стіл.

— Це не домашній торт.

— Що?

— Торт. Він не домашній. Глянь тільки на нього!

Я глянула: великий торт, щедро залитий шоколадом та прикрашений свічками й шоколадними кругляками. Мама розпачливо похитала головою.

— Мені треба було написати есе.

— Есе! Та ти ж не в школі! Ти завжди сама готувала торт для дідуся!

— Це дуже смачний торт — із «Waitrose». Дідусю все одно, готувала я його сама чи ні.

— Ні, не все одно! Він твій батько! Діду, тобі ж не все одно?

Дідусь глянув на одного, потім на другого та ледь помітно похитав головою. Навколо стихли розмови, сусіди обмінювалися нервовими поглядами: Бернард і Джозі Кларк ніколи не сварилися.

— Він просто не хоче тебе образити! — хмикнув тато.

— Якщо його це не зачіпає, чого зачіпає тебе, Бернарде? Це ж лише нещасний торт! А ти поводишся так, наче я взагалі проігнорувала його свято!

— Я просто хочу, щоб сім’я в тебе була на першому місці, Джозі! Хіба я багато хочу? Один домашній торт!

— Та я ж тут! І торт тут! І свічки! І кляті бутерброди! Я ж не засмагаю десь на Багамах! — По цьому мама грюкнула тарілками об стіл та схрестила руки на грудях.

Тато вже знову щось почав був говорити, але мама жестом обірвала його.

— Бернарде, ти ж також сімейний чоловік — а що саме ти зробив для цього свята сьогодні, га?

— О-о-у! — Тріна присунулась ближче до мене.

— Може, ти купив дідусеві нову піжаму? Купив? Може, загорнув? Ні. Ти навіть не знаєш, який, у біса, розмір він носить! Ти навіть розміру своїх клятих штанів не знаєш, бо Я ТОБІ ЇХ КУПУЮ! Може, ти встав о сьомій ранку, щоб купити хліб на бутерброди, бо якийсь придурок учора ввечері прийшов з паба, зробив собі тостів та кинув хліб на столі — і той зачерствів! Ні. Ти просто сидів на дивані та гортав спортивні газети. Ти тижнями гарчиш на мене за те, що я коли-не-коли вирішила витратити двадцять відсотків свого часу на себе і що я намагаюся розібратися, чи можна ще щось устигнути зробити, поки мене ще не закопали в землю! Я й досі перу твій одяг, доглядаю дідуся, мию посуд — а ти гарчиш на мене за те, що я купила торт у магазині, наче це страшна недбалість і неповага з мого боку! Можеш запхати собі його просто у… у… — вона аж рикнула, — і взагалі, можеш піти на кухню, узяти той клятий міксер та сам приготувати торт!

На цьому мама перекинула торт — той упав верхом на підлогу, просто під ноги дідусеві. Потім витерла руки об фартух і пішла в дім. Не дійшовши до дверей, вона зупинилася, зірвала з себе фартух та жбурнула його на землю.

— До речі, Тріно! Покажи татові, де в нас книжки з рецептами — бо