Сергій Миколайович Поганий - Ялта. Ціна миру

а радянці були переконані, що їм належать репарації в розмірі 10 мільярдів доларів. Бажання альянтів були взаємно суперечливими. Черчилль прагнув більшого контролю над Німеччиною і меншого об’єму репарацій, щоб надмірні вимоги радянців не знекровили Німеччину до загибелі. Своєю чергою, Сталін не бажав у комісії французів, яких вважав британськими поплічниками, і був переконаний, що німці повинні сплатити за відбудову Радянського Союзу, спустошеного внаслідок нацистського вторгнення. Рузвельт не вважав жодне з цих питань першочерговим і був цілком готовий змінити позицію з обох, щоб досягти згоди.

Дев’ятого лютого думки Рузвельта значною мірою займала Франція. Підсумовуючи результати спільного засідання американських та британських військових командувачів, на якому вони з Черчиллем разом головували, Рузвельт жартівливо зауважив: «Це прекрасна конференція, Вінстоне, якщо тільки ви не поїдете до Парижа й не виголосите там чергову промову, в якій повідомите французів, що британці мають намір надати ще двадцяти п’яти французьким дивізіям американське озброєння». Рузвельт мав на увазі виступ Черчилля 11 листопада 1944 р., коли той здійснив тріумфальний візит до французької столиці і роздавав напараво і наліво обіцянки. Черчилль віджартовувався: «Усе, що я говорив у Парижі, я говорив французькою, а я ніколи не знаю, про що говорю французькою, тому не звертайте на це уваги»[382].

Рузвельт приватно брав на кпини Черчилля, але публічно намагався його підтримати у справі розбудови Франції. Пізніше того ж дня Рузвельт надав обережну підтримку британській пропозиції про включення Франції як підписанта Декларації звільненої Європи. Сталін не виказав ані найменшої схильності до компромісу. «Три потуги краще, ніж чотири», — сказав він. Відповідно до записів Чарльза Болена, Рузвельт зазначив, що «в попередніх проектах Франція була присутня, але зараз її немає». Черчилль, сприйнявши зауваження Рузвельта як прояв підтримки, зауважив, що, «можливо, варто запросити Францію приєднатися до Декларації». Позиція президента змінювалася, що британці вважали добрим знаком[383].

Це була робота Гаррі Гопкінса, а британці знали, що він підтримував їхню точку зору на роль Франції в Європі. Лорд Моран писав у своїх спогадах про настрої Рузвельта та Гопкінса на початку конференції: «Президент став на бік Сталіна; він любить Францію, але де Ґолль його бісить. Однак Гопкінс підтримує прем’єра; йому вистачає розсудливості побачити, що стабільна Європа неможлива без сильної та здорової Франції». Гопкінс підтримував позицію Британії з самого початку конференції. П’ятого лютого, за підтримки співробітників Держдепартаменту Чарльза Болена та Г. Фрімена Метьюса (який раніше працював у посольстві США у Франції), він закликав президента змінити позицію щодо участі французів у контрольній комісії. Рузвельт пообіцяв обміркувати це питання.

«Гопкінс, — писав Моран згодом, — звичайно, цінний союзник, особливо зараз, коли Президент змінює свої позиції, наче флюгер. Він орієнтується в настроях Президента, як дружина, котра піклується про родинне вогнище. Може терпляче сидіти годинами, по-котячому підморгувати, чекаючи доречного моменту, щоб висловити власну точку зору; і якщо цей момент так і не настає, то він спокійно полишає справу до наступного разу». Гопкінс знову порушив це питання 8 лютого на зустрічі, в якій узяли участь Аверелл Гарріман, Джеймс Бірнс і Чарльз Болен. Усі три старших радники зайняли однакову позицію. «Франція має бути представлена в Раді, — стверджував Бірнс, — вони не могли взяти під контроль зону без такого представництва... будь-яке інше рішення стане для них величезним приниженням». Президент, зіштовхнувшись із єдиним фронтом і сприйнявши останній аргумент, погодився діяти[384].

На пленарному засіданні 9 лютого, коли Сталін не проявив схильності до компромісу, Рузвельт вирішив уже не наполягати на питанні у присутності Черчилля і зайнятися приватною дипломатією. Попри свою попередню ремарку, він заявив, що наразі краще було б обмежитися підписами трьох великих держав, і запропонував передати це питання міністрам закордонних справ, які мали зустрітися того вечора. Після закінчення наради він, однак, відправив Гаррімана поінформувати радянського лідера про те, що передумав щодо Франції і прагнув її повної участі в контрольній комісії. Сталін вирішив піти на зустріч. Він сказав, що, зважаючи на нову позицію президента в цьому питанні, погодиться з американською пропозицією[385].

Сталін дотримав слова. Коли під час пленарного засідання 10 лютого Рузвельт публічно оголосив, що змінив свою думку про членство у Франції в союзницькій контрольній комісії, Сталін звів руки вгору, показуючи, що здається. Принаймні в європейському контексті Францію визнали великою державою. Зміна налаштування Сталіна неабияк здивувала окремих членів американської делегації, у тому числі Болена, а також багатьох членів британської делегації. Лорду Морану дуже не сподобався той факт, що Сталін, який палко опонував у французькому питанні Черчиллю, так легко погодився із президентом. «Президент знову змінив свою думку, — писав він згодом. — Але ніхто не здивований. Він тепер погоджувався з прем’єром, що Франція має стати членом Контрольної комісії. Сталін одразу ж дав зрозуміти, що якщо це бажання Президента, то він на нього погодиться. Не можна було не помітити поваги Сталіна до думки Президента протягом усієї конференції. Така поведінка дається Сталіну непросто»[386].

Черчилль натомість був задоволений. Поступка Сталіна означала перемогу британців у важливому питанні їхньої європейської політики. Із британської ініціативи було прийнято рішення направити телеграму де Ґоллю, запросивши Францію стати членом комісії. Це не особливо заспокоїло гордовитого француза. За словами посла США в Франції Джефферсона Кефрі, після публікації комюніке Ялтинської конференції він «перебував у гнітючому настрої» і, «мабуть, очікував більшої ролі для себе особисто... а також чогось конкретного щодо позиції Франції в Рейнській області». Рузвельт, можливо, пошкодував, що останньої миті підтримав французів, коли за кілька днів дізнався, що де Ґолль відмовився зустрітися з ним у Північній Африці після Ялтинської конференції. Він образився, що його не запросили до Ялти. Сталін же практично не мав підстав шкодувати про свою «капітуляцію». Водночас французький гамбіт окупився того ж дня, коли йому вдалося перетягнути президента на свій бік у питанні, що мало для нього набагато вагоміше значення — німецьких репараціях[387].

Вирішальні переговори про репарації розпочалися зранку 9 лютого. На зустрічі зі Стеттініусом Рузвельт заявив, що має намір поступитися не тільки щодо Польщі, а й щодо репарацій. Саме питання було другорядним для президента, а його радники не бачили причини опонувати Сталіну. Наприклад, міністр фінансів Морґентау наполягав на «пасторалізації» Німеччини, а Гопкінс шукав способи поступитися в цьому питанні радянцям, Рузвельт не бачив причин перетворювати репарації на черговий камінь спотикання, який би тільки подовжив конференцію.

Стеттініус запропонував обидві поступки на засіданні міністрів закордонних справ пізніше цього дня. Як і американська формула щодо Польщі, нові формулювання щодо репарацій виставлялися компромісом між британською та радянською позиціями. Вони враховували радянську вимогу, що репарації мали насамперед отримати ті, хто зробив найбільший внесок у перемогу над Німеччиною, і британську пропозицію, що перевага мала бути за країнами, які найдужче постраждали від німецької агресії. Але найбільше поступалися саме радянським вимогам. Американська пропозиція майже дослівно цитувала абзац із радянської довідки, що ділила репарації на дві категорії: ті, які відберуть у вигляді обладнання протягом двох років, і решту, що включатиме щорічні поставки товарів і сировини впродовж десяти років. Вона також доручала комісії з репарацій врахувати радянську пропозицію, що загальна сума репарацій має становити 20 мільярдів доларів.

Іван Майський