Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Перший привид заворушився. Він по-химерному вивернув свою голову й поплив до заднього краю платформи, крізь найближчий стілець і низеньку, гладеньку жінку в твідовому пальті, що сиділа на цьому місці. Плазма огорнула все її тіло, пронизала його наскрізь і потяглася далі. Жінка вирячила очі. здригнулась і без жодного слова впала зі стільця.  

— Лікаря! — вигукнув Локвуд. Платформою прокотилася хвиля жаху. Люди зривалися з місць, відштовхували стільці вбік і безпорадно метушились — надто нерозумні, щоб почекати й дослухатись до власних відчуттів... Адже навіть доросла людина спроможна вловити слабкий відгомін потойбічної енергії, який попередить про напад привида й допоможе залишитись живою...  

Гість тим часом никав то туди, то сюди, затуляючи долонями голову так. ніби вона йому боліла. Двоє чоловіків, яких торкнув привид, упали, зачепивши людей, що стояли поруч, і лише посилили паніку. Я була вже поряд із привидом і підняла свою рапіру.  

Цієї миті поперед мене вдерся якийсь агент із «Ротвела» з каністрою магнію в руці.  

— Ні! Тільки не тут! — вигукнула я. — Ти ж...  

Було вже запізно. Він жбурнув каністру, вона пролетіла повз Гостя, відскочила від найближчого стільця й вибухнула біля самісінького краю платформи. В повітря злетіли тріски. Натовп, що оточував платформу, засипали іскри грецького вогню. Платформа хитнулась. Її край обвалився, наче льодовик. що сповзає в море, й скинув униз, на бруківку, трьох почесних гостей, серед яких була й панна Вінтерґарден. Сера Руперта Ґейла відкинуло аж на самісінький край платформи — там він зараз і висів, чіпляючись за потрощені дошки. Джордж вийшов з цієї пригоди неушкоджений, він уже наблизився до Гостя й зараз виводив вістрям своєї рапіри кривулі в повітрі, які мали захистити навколишній люд від дотику привида.  

Гостя засипало гарячими залізними стружками. Так само не додавали йому доброго гумору й захисні ліхтарі, що висіли над вулицею. Плазма курилася з нього парою. Коли він опустив руки, відвертаючись від Джорджевого клинка, я помітила його обличчя — чи радше те. що було в нього замість обличчя: ні очей, ні носа, лише трикутний отвір на місці рота. Пенелопа Фіттес і Стів Ротвел. що стояли біля переднього краю платформи, зберігали спокій. Ротвел дістав з-під пальта свій меч, помітно ширший і довший за наші рапіри. Панна Фіттес вийняла з волосся срібну шпильку в формі півмісяця й тепер тримала її як ніж.  

Ротвел помчав до заднього краю платформи, розкидаючи на всі боки стільці. Він поспішав до другого привида, яким виявилась Примара, та його вже випередили, тіснячи Гостя назад, співробітники його власної агенції. Голлі Манро допомагала людям перебратись на безпечний край платформи. Порівнявшись із жінкою, що впала першою, вона стала біля неї на коліна.  

— Забудь про привидів! — вигукнув Локвуд, хапаючи мене за руку. — Бомби! Звідки падають ці бомби?  

Мене мало не збила з ніг якась леді в хутрі й срібних цяцьках. Вилаявшись, я побокувала, скочила на найближчий стілець і озирнулась. Серед натовпу я помітила ще кількох Гостей, та вони швидко щезали в згубному для них світлі захисних ліхтарів. Натовп то юрмився довкола привидів, то ніби розривався на шматки, коли люди водночас тікали на всі боки.  

— Нічого не бачу, — сказала я. — Це якесь шаленство!  

Локвуд уже стояв біля мене.  

— Бомби кидають не з натовпу, — зауважив він. — Згори... Стеж за вікнами!  

Я задерла голову. Вікна тяглись рядами — темні, сліпі, однакові. Я не могла розгледіти нічого, що коїлось за ними. А ще вище гойдались на припоні повітряні кулі з емблемами агенцій «Фіттес» і «Ротвел».  

— Нічого не видно...  

— Повір мені, Люсі. Бомби кидають згори. Коли щось помітиш...  

Нарешті!    Два вікна змінили свої обриси. Дві темні плями збільшились. Дві постаті вискочили з вікон другого поверху і впали на нашу платформу. Важкі підошви двічі вдарили об дерев’яну підлогу.  

Бойовиків побачили тільки ми з Локвудом: усі інші були надто заклопотані привидами. За найкоротшу мить я встигла розгледіти одного з них. На ньому були чорні кросівки, вицвілі джинси й чорна куртка. Обличчя сховане під чорною маскою— я тільки помітила, як блиснули в щілині для рота білосніжні зуби. В одній руці бойовик тримав рапіру, в другій — короткий пістолет. Куртку було застебнуто не до кінця, і я побачила шкіряний пояс, натягнутий упоперек грудей, на якому висіли дивні предмети. Вони скидались на коротенькі палички з прозорими скляними колбочками з одного кінця. Колбочки світилися блідим примарним сяйвом,   я    чудово розуміла, що там у них усередині. Усе це я побачила за мить, а наступної миті бойовик уже