Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

Пані, про яку я говорю, була жінка дуже врівноважена, зовсім не марновірна і відрізнялася хутше нестачею, ніж надлишком вразливости і уяви.

Після першого враження від таємного візиту хворої сестри вона намагалася пояснити собі цей випадок сном, припускаючи, що сестра їй примарилася під впливом тривожної думки про неї перед сном. Вона не розбудила нікого, знову лягла в ліжко і спокійно проспала решту ночі.

Але яке ж було її здивування, коли рано-вранці її розбудили фатальною звісткою: її сестра померла в ту ніч і, як виявилося, о тій самій годині, коли вона побачила її обличчя понад ширмою!..

Це було роки два тому, в кінці зими, я найняв у Петербурзі ввечері візника на Васильївський острів. Дорогою я розговорився з візником, побачивши, що його кремезний вороний кінь при в’їзді на Палацовий міст уперся і почав крутити санками.

— Що з ним? — запитав я візника. — Ще чого доброго перекине сані...

— Не бійтеся, ваша милість, — відказав візник, смикаючи коня за вудила і обережно спрямовуючи на міст.

— Щось із ним не в порядку.

— Та так... дідько його візьми!

— Що з ним сталося? Може, хлопчиська ваші їздили і не вберегли?

— Біс пожартував! — відповів зовсім не жартома візник: — Нечиста сила пожартувала.

— Який біс? Яка нечиста сила?

— Хіба не бачите, що його усе тягне ліворуч з мосту на набережну?

Я став розпитувати, і візник, молодий хлопець років двадцяти двох, русявий, ставний і тямущий, оповів:

«Місяць тому я стояв з оцим конем на набережній біля кам’яниці за сенатом. От я стою та стою, ніхто мене не гукає, то я й забився у сани і задрімав. Була, либонь, друга година ночі. Це я добре запам’ятав, бо почув, як на фортеці бив дзиґар. І тут чую — хтось трясе мене за плече, я вистромив голову з-під повсті і бачу: брама банку відчинилася, а на ґанку стоїть високий, в багатому хутрі, теплій шапці і з червоною стрічкою на шиї пан. З себе рум’яний і сивий, а біля саней — швейцар з ліхтарем.

— Вільний? — запитав мене швейцар.

— Вільний, — відповів я.

Пан сів у сани і сказав:

— На Волкове кладовище.

Привіз я його до цвинтарної загорожі, пан вийняв гаманця, кинув мені нового карбованця і пройшов в хвіртку.

— Накажете чекати? — запитав я.

— Завтра о тій самій порі і на тому самому місці.

Наступної ночі я знову стояв на набережній біля брами, і знову о другій ночі засвітилося світло, вийшов пан, і швейцар його підсадив у сани.

— Куди? — питаю. — Туди ж, на Волкове.

Привіз я і знову одержав карбованця...

І так-то я возив того пана цілий місяць. Та скільки не придивлявся, але куди він саме йде на кладовище не розібрав... як тільки під’їде, сторож зніме шапку, відчинить йому хвіртку і пропустить; пан увійде у хвіртку, пройде трохи у напрямку церкви... і раптом — нема його! Мовби запався межи могил.

«Ну, гаразд! — думаю собі. — Що б він там не робив, яке нам діло? Гроші платить і добре».

Та воно б так все і йшло добре — ані я пану слівце, ані він мені. Та помітили наші хлопці, що господар занадто вже мною задоволений, а сам я справив собі нового кожуха, та й ну чіплятися до мене. Ну, я за могоричем у корчмі все їм і розповів. А там сидів якийсь пан — певно, чиновник. Вислухав мене та й каже:

— Я б на твоєму місці повівся обережніше. Хтозна чи не возиш ти дідька або просто сказати — біса... Ти його грошей без хреста тепер не бери; спершу перехрестися, а тоді і приймай.

— Так як же пізнати біса? — питаю урядовця.

— А це як будеш їхати проти місяця, то подивися — чи падає від того пана тінь. Якщо тінь є — то людина, а без тіні — біс...

Збентежив мене цей чиновник. Думаю: ну, чекай, сьогодні ж уночі виведу його на чисту воду. Став я знову під банком. Вийшов з під’їзду пан, і я його повіз, як завжди; останнім часом вже й не питав — знав, куди везти...

Виїхали ми від сенату, перетинаємо площу коло Кінно­гвардійського бульвару. З бульвару яскраво світив місяць. Тут я і спробував непомітно озирнутися через ліве плече, щоб побачити чи є у того дивного пана тінь. Та тільки-но я хотів повернув голову, як він хап мене за плече...

— Не хочеш, — каже, — возити мене по честі, то більше возити не