Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

будеш. Ти ніколи не дізнаєшся, хто я такий...

Я так і завмер. Дивуюся: ну, як він міг прочитати мої думки? От я і відповідаю:

— Ваше благородіє, я не на вас озирався...

— На мене, — каже, — тільки пам’ятай, ніколи тобі мене не розпізнати.

Отак я і протремтів усю дорогу до Волкового від страху. Приїхали ми туди, пан знову кинув карбованця.

— Накажете завтра? — питаю.

— Ні, — відповів, — більше мене ніколи у житті не будеш возити...

З тими словами він пішов і зник між могилами, розвіявшись, мов дим.

Що за жарти? — думаю. Виїхав я знову наступної ночі на набережну, простояв до ранку, — ніхто не вийшов. Бачу, двірники метуть банківський тротуар. Я до них:

— Хто, — питаю, — тут живе?

— Нікого, — відповідають, — немає тут, окрім швейцара. Вранці приходить панство на службу, а до обіду розходяться; квартир тут нема. Це ж банк.

Що за мана? Виїхав я на другу ніч — знову нікого. Заїхав до двірника, питаю, а той те ж саме, — видно, каже, тобі приснилося.

Дочекався я ранку, вийшов швейцар. Я його відразу упізнав. Починаю розпитувати, — а він навіть розсердився, трохи не жене в шию: я тебе, каже, ніколи й не бачив, забирайся. Які тут мешканці? Ніхто звідси не виходив і нікого ти не возив. Все це тобі приверзлося або здуру, або зі сну, а точніше з п’яної голови...

Простояв я ще ніч, вранці поїхав на Волкове. Спробував потолкувати зі сторожами, але всі відреклися: знати тебе не знаємо, нікого ти не привозив, бачимо тебе вперше. Нам суворо заборонено кого-небудь ночами на цвинтар пускати...

Тим це і скінчилося, з тієї пори я не їжджу більше на набережну. Добрий був заробіток, але скінчився. Одна біда — кінь розбзикався, ото його так і тягне знову туди... А що воно за оказія була в мене з тим банківським паном — ніяк не второпаю...»

— І це все правда?

— Сута правда! Ось вам хрест святий! — перехрестився візник.

А на прощання додав тільки одне: мабуть, в тому місці похоронений хто-небудь без хреста, ось він, сердешний, і мучиться та все їздить на кладовище до инших небіжчиків похованих, як слід, по вірі.

Митрофан Александрович

Народився у 1840 р. в селі Калита Остерського повіту на Чернігівщині. По матері Александрович — онук київського козацького полковника Антона Танського і дочки Семена Палія. Освіту отримав у артилерійському корпусі в Петербурзі, звідки вийшов у ранзі офіцера. Проте військова служба його не манила і він оселився в родинній Калиті, зайнявшись господарством та літературою.

У 1881 р. приїхав до Києва і покінчив самогубством. «Так сумно закінчив життя чоловік дуже талановитий, котрий увійшов у життя з великим запалом морального чуття,— писав його сучасник, що заховався під криптонімом В. — В иншому часі, при инших обставинах суспільних він став би окрасою своєї літератури й науки».

Прозова спадщина Александровича — всього п’ять оповідань, які друкувалися на сторінках «Основи» (1861—1862). Оповідання «Антін Михайлович Танський» вперше надруковано в «Основі» (1861, серпень).

Антін Михайлович Танський

Давно се діялось, ще тогді, як гетьмани заправляли Україною, жив на Вкраїні славний лицар, вельможний пан полковник київський Антін Михайлович Танський. Багато було у його людей і худоби; багато земель, сіл і хуторів подарував йому цар Петро; багато накупував Танський, узявши за жінкою Параскою Паліївною посагу дві куфи польського золота і срібла, а ще більш одняв він ґвалтом од убогих козаків і посполитих.

Знали і поважали Танського в Україні і Польщі; ходила чутка про його щедрість і прихильність до віри православної і по далеких землях турецьких, де ворог Христа мордує християн.

Частенько відтіля, з обителей сербських і болгарських, найбільш з гори Атонської, приїздили до нас на Україну ченці і ніколи не вертались додому без добрих дарів; щедро наділяв побожний українець своїх безталанних братів. Чимало попередавав і Танський грошей і подарунків на Атонську гору; ім’я його поминалось там між строїтелями і благоволителями храму сего.

Раз якось велика халепа постигла Атонську обитель. Ватага навіжених бісурманів поруйнувала церкви, пообдирала ризи з ікон і забрала церковний скарб. Ченці поховались по горах та байраках, а як одійшли вороги, зібрались на руїнах плакати та сумувати.

— Не журіться, діти, — почав сивий, як голуб, ігумен, — отчаянє — великий гріх! Се нам за наші гріхи послав Господь. Не плачте, бо ще живуть в Московщині і Україні