Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

робить із двома носами після того, як відбив їх? На ключі замість брелока вішає? Чи посипає сиром для начо й розігріває в мікрохвильовці? Що? Майже в усіх осквернених трупів не було стоп і долонь, а іноді й зовсім рук та ніг, а в кількох випадках той чоловік забрав собі також голови й геніталії. Судові медики виявили, що сокирою та різницьким ножем він виконував грубу роботу, а дрібнішу — різними скальпелями. І непогано впорався, між іншим. «Талановитий аматор, — сказав Брендонові заступник шерифа округу Чемберлен. — Свій жовчний я б йому не довірив, але, думаю, дати зріза­ти родимку на руці можна було б… якщо перед тим накачати його гальціоном чи прозаком[84]». У кількох випадках він розкривав тіла та/або черепні коробки й наповнював їх тваринними екскрементами. Частіше ж поліція виявляла випадки сексуальної наруги. Він був з тих хлопак, що пропагують рівність у питанні викрадення золотих зубів, прикрас і кінцівок, але коли справа стосувалася секс-інструментів — і власне сексу з мерцями, — то віддавав перевагу строго джентльменам. Мабуть, мені з цим неймовірно пощастило. Протягом місяця після втечі з будинку біля озера я багато дізналася про особливості роботи поліцейських відділків у містечках, але це навіть до порівняння не йде з тим, що я дізналася протягом останнього тижня. Одна з найнесподіваніших речей — це те, наскільки копи в таких містечках бувають помірковані й тактовні. Думаю, коли ти знаєш по іменах усіх на території свого патруля, а з багатьма й родичаєшся, поміркованість стає природною потребою, як дихання. Те, як вони обійшлися з моєю справою, — один приклад цієї дивної й вишуканої розважливості. А те, як обійшлися з Жуберовою, — інший. Не забувай, що розслідування тривало сім років і до нього було залучено багато людей: два відділки поліції штату, чотири окружні шерифи, тридцять один заступник і ще бозна-скільки місцевих копів і констеблів. Вона була там у відкритих папках, і на 1989 рік вони навіть придумали для нього ім’я — Рудольф, як Валентіно[85]. Вони розмовляли про Рудольфа в окружнім суді, очікуючи свідчень щодо інших справ, порівнювали нотатки про Рудольфа на семінарах правоохоронних органів в Оґасті, Деррі й Вотервіллі, обговорювали його на перервах на каву. «Ну й додому ходили з ним, — сказав Брендонові один коп — той же, що розповів про носи, між іншим. — Аякже. Такі люди, як ми, завжди беруть таких, як Рудольф, додому. Переговорюємося про останні деталі на барбекю на задньому дворі, може, згадуємо цю тему з колегою з іншого відділку, поки дивимося, як діти грають у Малій лізі. Бо ж ніколи не знаєш, коли у тебе в голові все може скластися в джекпот». Але ось по-справжньому неймовірна частина (і ти, мабуть, зайшла вже далі, ніж я… якщо, звісно, зараз не в туалеті Едіка кличеш): за стільки років усі ті копи знали, що в них західною частиною штату прогулюється реальний живий монстр — ґуль[86], якщо точніше, — і ця історія жодного разу не з’явилася в пресі, доки Жубера не спіймали! Певним чином це мені здається дивним і трохи страхітливим, але здебільшого я вважаю, що це чудово. Думаю, правоохоронні битви не йдуть так гладенько у великих містах, але десь у чорта на рогах таке працює добре. Звісно, можна заявити, що є ще куди рости, коли, щоб спі­ймати такого вар’ята, як Жубер, знадобилося сім років, але Брендон це мені швидко прояснив. Він сказав, що цей правопорушник (так, вони дійсно вживають це слово) діяв виключно в різних задуп’ях, де через урізання бюджету копи спершу мусять розбиратися з найсерйознішими й найтерміновішими проблемами, тобто злочинами проти живих, а не мертвих. Копи кажуть, що в західній частині штату є як мінімум дві банди з викрадення автомобілів і чотири авторозбірки, і це лише ті, про які вони знають. А ще ж убивці, домашні насильники, грабіжники, порушники ПДР і алкоголіки. Ну і над усім цим стара добра наркота. Її купують, продають, вирощують, через неї б’ють і вбивають. За словами Брендона, шеф поліції Норвея вже навіть не використовує слово «кокаїн» — він його називає «херня порошкоподібна» і в письмових звітах пише «х**ня порошкоподібна». Я зрозуміла. Якщо тобі випало бути копом у містечку, який ­намагається припильновувати за всім тим цирком на дроті та їздить на чотирирічному «плімуті», що кожен раз, перетинаючи швидкість у сімдесят, погрожує розлетітися на деталі, то розставляти робочі пріоритети доводиться швидко, і якийсь чувак, що любить бавитися з мерцями, стоїть далеко не на першому місці в списку. Я все це уважно слухала, погоджувалася, але не зі всім. — Дещо з цього, звісно, правда, але деякі речі звучать як виправдання, — сказала я. — Ну тобто те, чим Жубер займався… це ж не просто «гратися з мерцями», правда ж? Чи я помиляюся? — Зовсім ні, — сказав він. Ми обоє не хотіли прямо говорити, що сім років ця заблудла душа пурхала з міста в місто, отримуючи мінети від мерців, і, як на мене, припинити це неподобство — справа трохи важливіша, ніж ловити дівчат, що тирять косметику в місцевому магазині, чи шукати, хто ж це шмаль вирощує на лісовому угідді за баптистською церквою. Але важливо те, що ніхто про нього не забув, усі постійно звірялись із записами. Від правопорушника штибу Рудольфа копи нервуються з багатьох причин, але головно через те, що як цьому хлопаці вистачає сказу робити таке з мертвими, то може вистачити й на такі речі з тими, хто ще живі… і живі недовго, якщо Рудольф вирішить розколоти головешку своєю вірною сокирою. Поліцію також турбували відрубані кінцівки — для чого вони? Брендон каже, що є якась службова записка невідомого автора, де сказано: «Може, Рудольф-Коханець насправді Ганнібал-Канібал?» І ця записка певний час перебувала в Шерифській управі округу Оксфорд. Її знищили не тому, що ідею вважали якимсь божевільним жартом, зовсім ні, — а тому, що шериф боявся, що її можуть злити пресі. Завжди, коли місцеві правоохоронні органи могли дозволити собі розпоряджатися людьми й часом, вони влаштовували засідки на тому чи іншому цвинтарі. На заході Мейну їх багато, тож, думаю, на момент, коли в справі нарешті стався прорив, для багатьох із тих хлопців це перетворилося на певне хобі. Теорія була така, що як довго-довго кидати кості, то зрештою бажана цифра випаде. І врешті-решт саме так і сталося. На початку минулого тижня — фактично десять днів тому — шериф округу Касл Норріс Ріджвік та один з його заступників стояли запарковані біля входу в покинутий сарай неподалік цвинтаря «Гоумленд». Це було на дорозі місцевого значення, що йде вздовж чорного входу. Була друга ночі, і вони вже збиралися завершувати, коли заступник, Джон Лапойнт, почув звук двигуна. Вони не побачили сам фургон, доки він власне не під’їхав до воріт, оскільки ніч була сніжна, а в того були вимкнені фари. Заступник Лапойнт хотів прийняти чоловіка, як тільки вони побачили, що той вийшов з авта й почав гнути ковані прути воріт розпіркою, але шериф його зупинив. — Ріджвік, звісно, виглядає смішно, як та качка, — сказав Брендон, — але знає ціну хорошого арешту. Навіть у найнапруженіший момент не забуває про те, що буде в судовій залі. Цього він навчився в Алана Пенґборна, який обіймав цю посаду раніше, а це