Володимир Худенко - Olya_#1

тебе, як ти не розумієш? Спрацювали всього вісім носіїв — це просто якесь чудо!..

- Їх було ВІСІМ?

- Їх було сорок дев’ять, Олюню.

Оля вражено спинилась, а містер Шульц вів далі рівним голосом:

— Тридцять п’ять носіїв нейтралізували граймери Сатановської, решту прибрала муніципальна поліція…

— СОРОК ДЕВ’ЯТЬ??

— Тепер розумієш?

Оля мовчала, а куратор продовжив:

— Власне, думаю, що їх мало бути рівно півсотні. Імовірно, повстанський патруль прагнув нав’язати тобі п’ятдесятого… Як би там не було — мене зараз більше хвилює питання… — він скривився. — Де ці задрипанці взяли креш?

— Версія штаму? — понуро поцікавилась Оля.

— Оце найцікавіше, — кивнув куратор. — Не можу зараз усього сказати, але CRASH 2.2.8, яким Роскосмос глушив американські колоніальні бази в вісімдесятих, давно внесений до нашого реєстру, а отже…

— А отже, мій інтерфейс би його розпізнав, — понуро кивнула Оля.

— Точно. Скільки тривала ідентифікація сигнатур?

— Довго, — Оля знов кивнула. — Секунд десять-п'ятнадцять, вірус устиг уразити шкірні покрови, досить глибоко… — вона зиркнула на свої оздоровлені руки. — Значить, модифікація?

— Аналіз продуктів ремісії… — куратор знов скривився, — попередньо показав, що код значно осучаснили. Поки що зарано робити висновки, — він задумався. — Слухай, тобі треба відійти від цього всього. Сьогодні ти врятувала купу людей, і взагалі викинь це все з голови… Я вже сто разів казав тобі, що ти моя найкраща учениця, але ти вже й сто разів перевершила мене, тож…

Оля понуро всміхнулась.

— Тож просто не говори дурниць — НІХТО не був готовий до цього божевілля, мені так і досі не віриться… CRASH? На Землі? У двадцять четвертому сторіччі?.. Слухай, — він заговорив швидше, — просто забирайся звідти, негайно, поговоримо пізніше. Я зараз лечу в головний офіс — маю там давати звіт перед радою, і досі не знаю, що…

— Послухайте, — Оля сполошилась і взяла себе в руки, — це вкрай важливо. Ви маєте переконати раду директорів, щоб вони ні в якому разі не доручали антитерористичну операцію командуванню глобального регіону!..

— Олю, я навряд чи зможу це обіцяти…

— Послухайте, зробіть хоч щось, спробуйте… Це вкрай важливо — бригадний генерал Брендон Ештон Сміт інформує Арзамасову про всі свої дії, він і кроку не робить без її санкції, а командування Фоксхаунду напряму підпорядковане йому!.. Це кляте кубло годується з її рук і смертельно її боїться. Те ж саме з мерією ДМЗ і миротворчою місією ООН… Послухайте — єдина структура, на яку корпорація може тут покластися — це муніципальна поліція, ми маємо за всяку ціну схилити раду директорів до того, аби вони підпорядкували операцію…

Оля віддихалась і зазирнула в лиховісні туманні сутінки згаслої Єльні…

— Просто запам’ятайте — Артур Вікторович Ларіонов, він шеф муніципалки, колишній агент внутрішньої безпеки, але насправді він працює на «япошок»… На ньому тут зараз тримається геть усе. Ви маєте переконати їх доручити операцію йому або хоча б відстрочити його негайне зняття з посади — а воно буде обговорюватись…

— Олю…

— Послухайте, це важливо! Я знаю, що буде робити Арзамасова. Зараз вона з протекцією Paradise Inside спробує паралізувати роботу поліції і за всяку ціну вибити Ларіонова з гри… Але спочатку натравить на котяче підпілля високих шишок Фоксхаунда, з допомогою Сміта — там у них все готово, вони будуть добиватись крупномасштабної зачистки конгломерації силами місцевого гарнізону та миротворців ООН. Вони діятимуть через ЗМІ, кишенькових чиновників з Ради Безпеки, впливових акціонерів Paradise Inside та RSK Group…

— Олю…

— Цього ні в якому разі не можна допустити!..

— Власне, рада директорів уже обговорює негайне усунення Арзамасової за допомогою наших охоронних підрозділів…

— Дурниці, її давно немає на планеті!.. — скрикнула Оля. — Після сьогоднішньої акції вже точно… І поки ваші наймані головорізи будуть ганятися за нею по галактиці, її люди тут провернуть усе, що їй потрібно…

— То…

— Обваліть гнів корпорації на мерію, на миротворців — нехай врешті вичистять цей гадючник!.. Кооперуйтесь із «япошками»…

— Олю…

— Ми маємо за всяку ціну зв’язати їй руки саме зараз, у ці перші години, не дати їй діяти, не дати підняти голови!..

— Олю, зупинись, — куратор зітхнув. — Я все розумію, я вивчав прислані тобою дані, я ж не зовсім ще телепень, я все розумію. Я не можу нічого обіцяти, але спробую. Все, я маю йти, з’єднаємось пізніше, відпочинь. Наказую тобі — забирайся звідти й відпочинь. Чуєш?

— Добре.

Шульц від’єднався, і Оля важко зітхнула. Над тьмяним проспектом шмигали й приземлялись поліцейські мобілі, розлякували туманну гнилісну тьму мерехтливими вогниками, раз од разу коротко сигналили…

Оля спустилась зі сходів і підійшла до групи спецназу в військових бронескафандрах із миготливою зовнішньою мускулатурою та малиновими захисними пластинами на руках, колінах, грудях, спині… Офіцер відділився від гурту — його шолом склався за потилицею, і він залишився в одній лицевій масці. Він пильно зиркнув на Олю, перевіряючи її допуски, і його наплічна гвинтівка приглушено задзижчала, навівши на Олю свій тьмяний червонястий окуляр. За тим спецназівець текстовим повідомленням поцікавився, чи може чимось допомогти…

Оля обмінялась із ним ще парою повідомлень і, стомлено човгаючи по липкій росяній траві, рушила до їхнього авіабусу, видобула з його багажного відділення пару військових чобіт. За тим усілась боком на сидіння і зиркнула на свої скривавлені, запилені, засмальцьовані ступні… Пори тут же виділили шипучий дезінфектор, і бруд стік із її стоп, вона ступила в чоботи, і вони зрослись на ній, коротко мигнувши протекторами…

Вона зітхнула і встала, відійшла подалі від поліцейських і ступила на проспект — ледь не спіткнувшись об фрагменти людських тіл, що нині вкривали його. Кістки, криваве місиво, обривки одежі — те саме страховище, що й у центрі, лише не таке однорідне… Вона побачила трохи віддалік майже ціле (лише геть вичавлене) тіло якоїсь чорношкірої кучерявої дівчини в чорній футболці з миготливою пентаграмою Роскосмосу на спині…

— Da vyrubi ty ehtu hernyu!.. — пролунав десь віддалік оклик когось із поліцейських, і Оля мляво озирнулась.

Вона неуважно махнула рукою, і вцілілі рекламні панелі над входом остаточно погасли. Згасли й червоні пентаграми на них — разом із принтом на футболці мертвої дівчини.

Оля знов неуважно роззирнулась і опустилась на край тротуару — так і сиділа на ньому, похиливши голову, у своїй обірваній червоній суконьці та дурнуватих військових чоботях. Кроки лунали зовсім поруч, і скоро з туману виринув смаглявий кудлатий хлопчина зі щетиною на лиці та яскравою соломинкою інгалятора в зубах. Він був у чорній строгій сорочці з високим коміром та барвистих пляжних шортах, що дико не личили до тої сорочки… І легкі сандалії на міцних вузлуватих