Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

отар істот, що теж голодували, а потім уже — і з самого пріорату, і це вилилося у те достопам’ятне і спустошливе нашестя, якого ніколи не забудуть селяни.

Господи! Ті чорні трупні ями з розтрощеними, висмоктаними кістками і розбитими черепами! Ті страхітливі ущелини, які упродовж незліченних проклятих століть заповнювалися кістками пітекантропів, кельтів, римлян і англійців! Деякі з них були вщерть забиті, і ніхто не зміг би виміряти їхньої глибини. Інші у променях наших ліхтарів здавалися бездонними, їх населяли безіменні витвори нашої уяви. А що ж було зі щурами, які тут, у чорноті, у цьому жахливому Тартарі потрапили у пастку?

Одного разу моя нога зісковзнула із самісінького краю ями, і за мить я опинився у полоні абсолютного жаху. Мабуть, я стояв там уже доволі довго, бо з усієї нашої групи не було видно нікого, окрім огрядного капітана Норріса. Тоді з чорнильної, безмежної відстані долинув звук, який я, здавалося, впізнав; я побачив, як, мов крилатий єгипетський бог, мій старий чорний кіт промчав повз мене просто у темряву незвіданої безодні. Я не відставав, і за мить у мене не залишилось жодних сумнівів. То була зловісна метушня тих породжених пеклом щурів, які завжди перебувають у пошуках нових пожертв і які привели мене у ці вишкірені печери центру землі, де Ньярлатотеп, божевільний безликий бог, сліпо завиває у темряві під насвистування двох безформних і недоумкуватих флейтистів.

Мій ліхтарик погас, але я продовжував бігти. Я чув голоси, виття і відлуння, але над усім цим м’яко здіймалось диявольське, зловісне тупотіння; воно поступово зринало, зринало, як задубілий роздутий труп тихо зринає на хвилях маслянистої ріки, яка під безкінечними оніксовими мостами несе води до чорного гнилого моря.

Щось врізалось у мене — м’яке і округле. То, либонь, були щури; несамовите, щільне стовписько гризунів, які пожирають і живих і мертвих… Чому б щурам не з’їсти де ла Поера, якщо вже де ла Поери їли заборонені речі?.. Війна зжерла мого хлопчика, будь вони всі прокляті… а янкі зжерли Карфакс, і у його вогні згорів мій дід і його таємниця… Ні, ні, кажу вам, я не той диявольський свинопас у похмурому гроті! У тих жалюгідних вкритих паршою істот було обличчя не Едварда Норріса! Хто сказав, що я де ла Поер? Норріс живий, а мій хлопчик помер!.. То Норрісу знову належатимуть ці землі?.. Це вуду, кажу вам… та плямиста змія… Бісів Торнтон, я тобі покажу, як непритомніти від свідчень вчинків моєї родини!.. То крев, ти, бидло, я тобі покажу, як ї бридитися… і що за єдного ти мя маш?.. Велика Матір! Велика Матір!.. Аттіс… Діа ад аґайдс ад аодон… аґус бас д’унарх орт! Д’онас’с д’олас орт, аґус лет-са!.. унгл унл… ррлх… шшшш…

Кажуть, приблизно це я вигукував, коли по трьох годинах мене знайшли у тій пітьмі, коли я рачкував довкола огрядного, напівз’їденого тіла капітана Норріса, а мій власний кіт кидався на мене, намагаючись вчепитися у горлянку. Вони підірвали Ексгемський пріорат, забрали мого Ніґера і замкнули мене у заґратованій кімнаті Генвелла, а самі все шепочуться про мою спадковість і про те, що я пережив. Торнтон зараз у сусідній кімнаті, але мені не можна з ним говорити. А ще вони намагаються приховати більшість фактів про пріорат. Коли я говорю про бідолашного Норріса, вони звинувачують мене у жахливих речах, але ж вони мають знати, що я того не робив. Вони мають знати, що то щури; слизькі метушливі щури, писки яких ніколи не дають мені заснути; диявольські щури, які бігають під м’яким оббиттям кімнати і ваблять мене вниз за собою до ще гірших жахіть, ніж я собі міг уявити; щури, яких вони ніколи не зможуть почути; щури, щури у стінах.

Невимовне

Якось восени у пообідній час ми сиділи на занедбаній гробниці сімнадцятого століття на старому кладовищі Аркхема, розмірковуючи про невимовне. Дивлячись на величезну вербу посередині цвинтаря, у стовбур якої майже вріс давній надгробок зі стертим написом, я дозволив собі зауваження стосовно тієї загробної, огидної поживи, яку це могутнє коріння, мабуть, висмоктує з пліснявої могильної землі; друг назвав мої розмисли безглуздими, мовляв, уже більше століття тут не було жодних нових поховань, а відтак не може бути нічого особливо незвичного, чим би могло живитися це дерево. Крім того, додав він, мої вічні балачки про «невимовні» та «незгадувані» речі були геть дитячими, цілком відповідними моїм нікчемним літературним досягненням. Надто вже я любив закінчувати свої історії видивами чи звуками, які паралізують волю моїх героїв, не залишаючи їм сміливості, слів чи спогадів, щоб поділитися пережитим з іншими. Ми пізнаємо речі, сказав мій приятель, лише за допомогою наших п’яти чуттів чи релігійної інтуїції; відтак не можна вести мову про жоден об’єкт чи видовище, яке не може бути чітко описане на підставі вірогідних фактів чи витлумачене конкретними доктринами теології — бажано, звісно, конгрегаціоналістськими[88], хай і з будь-якими змінами, привнесеними традицією чи сером Артуром Конан Дойлом[89].

Я часто напівжартома дискутував з моїм другом Джоелем Ментоном. Він був директором Східної старшої школи, народився та виріс у Бостоні і у своєму ставленні до витончених обертонів життя притримувався поглядів новоанглійської самовдоволеної обмеженості. На його думку, тільки наше звичне, повсякденне життя має реальну естетичну цінність, і, відповідно, обов’язком митця є не збуджувати сильні емоції описом вчинків, почуттів і пристрастей, а підтримувати спокійний інтерес і виховувати смак до точного, детального переказу щоденних подій. Особливо йому не подобалося моє захоплення містичними і непояснюваними речами; попри те, що він вірив у надприродне набагато більшою мірою, ніж я, він нізащо не бажав визнавати, що такі речі варто робити об’єктом літературної творчості. Для його чистого, практичного і логічного інтелекту було щось цілковито незбагненне у тому, що розум іноді знаходить найбільше задоволення у втечі від щоденної веремії, у незвичайних, драматичних перемішуваннях образів, що їх наші звички і лінощі зазвичай підганяють під затерті моделі справжнього існування. Для нього усі речі і почування мали визначені виміри, властивості, причини і наслідки; хоча він десь і допускав думку, що іноді мозок породжує зовсім не лінійні видіння і відчуття, які не вкладаються в межі наших класифікаційних понять чи виходять за межі досвіду, однак він щиро вірив у те, що можна провести умовну роздільну лінію і викинути за неї все, що не може пережити і зрозуміти пересічний громадянин. Окрім того, він не вірив, що щось і справді може бути «невимовним». Він не розумів значення цього слова.

Хоч я добре усвідомлював марність будь-яких умоглядних і метафізичних аргументів супроти самовдоволеності цього закостенілого небожителя, щось у нашій з ним сьогоднішній бесіді спонукало мене вийти за звичні межі. Пощерблені плити надгробків, дерева-патріархи, стародавні гостроверхі дахи уподобаного відьмами містечка, яке простягалось довкола, — все бадьорило мій дух і спонукало стати на захист моєї творчості, тож невдовзі я вже сміливо подався зі своїм законом просто до чужого ворожого монастиря. Було неважко розпочати контратаку, бо я знав, що Джоель Ментон дуже легко вірить у всілякі бабусині забобони, які давно вже переросли насправді освічені люди; наприклад, віра у те, що вмируща людина може з’являтися в інших місцях, що вона залишає відбитки свого обличчя на вікнах, крізь які часто