Віра Просалова - Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Суддя дав їй жіночий одяг від своєї жінки, подарував фарби й папір, щоб малювала, але вона платила самою чорною невдякою.
Як загнане звірятко, бачила вона, чого не було, — провокаторів, шпигунів, польських вивідувачів. Це була якась божевільна реакція, що загубила всяку міру, і найгірше, що воно ніяк не проявлялось назовні, крім мовчанки і безвиразної маски на обличчі. Це б не довело ні до чого доброго, коли б не сталось щось, що знов перевернуло її життя догори ногами.
Поки сипняк потихеньку підкрадався до неї, Ліза жила на кухні, де панувала куховарка.
Ясно, що куховарка її не злюбила: Лізу поклали на кухарчине ліжко (не спитавши, чи та того хоче), бо сусідня кімната була переповнена чоловіками. На всякий випадок куховарка кричала:
«Піди донеси пану судді, що я тут роблю! Шпигунко!»
Це Лізу трохи заспокоїло. Куховарка сама боїться шпигунів і не донесе на Лізу, бо тільки галичани зараз переживають, що зазнала Ліза.
Куховарка мала своє товариство і допомагала «по-своєму». Побачивши, що власне Ліза «таке ні до чого», що й донести про те, що діється, судді боїться, товариство почало ігнорувати її присутність на кухарчинім ліжку.
На ліжко до Лізи сідала не раз, обернувшись до неї спиною, немолода жінка. Здавалось, вона була по професії знахарка. Загорнувшись так, що тільки стирчав гостренький носик із шалі, вона також нагадувала й контрабандистку, коли цього було треба.
«Дай йому петрушки! А до лікаря нехай не йде. Всі вони пани і серця не мають».
«Хіба петрушка допоможе? А жаль його мені. Так плакав, так плакав, аж плече в мене досі мокре», — шепотіла молоденька повія, щоб ніхто не почув, але куховарка раптом повернулась до неї, у руці у неї був пучечок, що хотіла кинути до борщу.
«Гей ти, бери петрушку, та ось трохи з’їси сама». — Поки кудись зникав шматок м’яса, до Лізи повторювалось улюблене:
«Голову відірву! Бач, як розляглась, пані! Донеси судді — голову відірву!»
І Ліза, почуваючи себе в повній безпеці від доносів, почала виліковуватися від манії переслідування.
Непрохану сльозу вона все-таки ковтала, але це тому, що дуже любила поплакати, і крізь сльози, як крізь магічну пелену, тремтіла в куті на божниці лампада. Що ближче наближається Різдво, то все лютішала куховарка, їй так і кортіло замість того, щоб скалкою катати тісто, проїхатись по Лізиній спині.
«Дивиться і мовчить, дивиться і мовчить. А що думає, хто знає. Ой, донесе, донесе панові судді!» —тривожилась вона і замість того, щоб поділитися «серед своїх», несла картопельники до іншої хати, де мешкали, чекаючи долі, арештовані галицькі вояки.
Але одного разу вона вже дуже завзялась, Ліза встала з ліжка. Біла й страшна здавалась вона у своїй нічній сорочці, і все товариство повернулось до неї. Куховарка нараз затихнула.
«Бог Вас покарає за мене», — тихо й роздільно сказала Ліза до куховарки, і здавалось, щось нараз перевернулось від тихо промовлених слів, мов зашуміли якісь крила.
А Лізи вже не було в хаті, вона вийшла надвір, як була в сорочці, й лягла на Різдвяний сніг.
Гарно було лежати під зоряним небом. Сніг студив розпечене гарячкою тіло, і вона відразу заснула. Отак її і внесли до Чортківського шпиталю, до палати зі зловісною назвою: «Сипняк».
РІЗДВО
Зоряний Рік кінчався. Панував Козеріг над тим, що залишилось жити, а йому дісталась замучена Галичина, голодна й хвора Україна та ще далекі рештки людства, що мали свої біди.
А від землі над Чортковом підіймалася чорна мла. Це старий біс виліз перевірити кості зі страшних підземель замку і, щоб довго не ходити, засів на шпиталі. Хтось ніби викликав його, йому здавалось. Але ніхто не кликав. Хворі мирно спали, перевернувшись з людини з прізвищем в людину з числом над ліжком.
«Не тратьте сили, так легше», — так, щоб щось говорити, шепотів під ніс собі біс, роздивляючись своє місто.
І Ліза не втрачала сили, а просто нерухомо лежала. Одне око її перестало знов бачити, але друге ще якось трималось. Серце давало себе знати опухлими ногами, а на легенях висіли банки — тоді так лікували запалення легенів і з успіхом, судячи по Лізі.
Вона не рухалась, але дивно ясна стала голова; було цікаво знати й бачити те, що у звичайних обставинах нікому не побачити. Бачити, як зміщаються цінності людських відношень.
Ось принесла дівчинка-покритка своє немовля. Воно лежало й плакало на столі, а вона все кудись зникала, аж дитячий скривлений ротик навіки затих від голоду.
До Лізиного ліжка підійшов дволітній хлопець із опухлою головою, він хотів, щоб із ним хтось побавився. Чути було, як лікар казав: «Цій дитині ліпше б не родитись!»
Принесли жінку з розпухлими гландами на шиї, і вона хрипіла три ночі й три дні без перерви і подібна була до страшної чорної ропухи.
«Жабо, замовчи!» — кричали на неї сердито жінки з сусідніх ліжок. Нарешті її тіло задубіло, і санітарки, що вона їм всім набридла своїм передсмертним хрипом, прибігли з ношами, вони жартували і, злегка підкидаючи тіло, так для сміху підкидаючи, вийшли з палати.
Це все більше зачіплювало й врізувалось в мозок, а вже манії переслідування як не було. Так загадково як прийшла — пропала. Гарно й тепло спати в чистих простирадлах і, коли трохи покращало, Ліза широко відкрила своє здорове око.
Недалеко від неї жінки або суперечились, або оповідали страшні й дивні пригоди з нечистою силою. Чортків, здається, мав за собою цю славу.
«У Вас тиф?» — якось запитала Ліза одну з них.
«Ні, я отруїлась. Випила кислоту».
Вона помовчала й додала:
«І лікар сказав мені: дитино моя, будеш жити! Тільки хворітимеш довго. Вся шкіра з кишок, зі шлунку позлазить, а будеш жити...» Це було подібне до старого «сказу» і говорилось напівспіваючи. Невже такими словами дійсно говорив лікар?
— А з чого Ви отруїлись?
— Набридло жити.
— А чи Вас ніхто не любив?
— Ще й як любили! Один жовнір так мало через мене не зарізав другого. Ось як мене любив! Але так, щоб жалів, не було...
— Так Ви його не любили?
І Ліза з цікавістю вилізла з-під ковдри послухати про вічну казку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова», після закриття браузера.