Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

— Все тіло в мене в синяках!

— Ну, що ти мелеш! — зірвалася мама. — Він і в хату не заходив.

— Ти спала, — вперто вела своєї баба. — А він тихенько зайшов і бив мене палкою.

Бабця підтисла долішню щелепу під горішню, постояла, постояла і раптом зникла, ніби її й не було.

— Ти, мамаша, свої фантазії брось! — строго сказав дядько Володя. — Скажи спасібо, шо тут тібя приютілі. А ти на ніго наговарюваїш!

— Я хочу додому! — вередливо сказала баба Ганя й заплакала. — Мене тут колять голками і б’ють палицями… Може, я оце й піду? Не знаю, правда, чи дійду.

— Піди, піди! — сказала сердито мама й бахнула перед матір’ю тарілку, повну картоплі з трьома котлетами — з того, що ми не доїли, хоч за столом баба Ганя вже начебто й снідала. Дівчатка зареготали на повний голос. — Недовго тобі й іти, сімдесят кілометрів.

— Може, якось і дійду, — сказала невпевнено баба Ганя. — Не знаю!

— Сиди спокійно, мамаша, і єш! — строго сказав дядько Володя. — Ти мені там кислячку не дістанеш? — спитав у матері.

Мама пішла в хату і за мить винесла череп’яного кухля з кисляком чи кефіром. Дядько припав до нього з пожадністю, видув усе, крякнув і підхопився на ноги.

— Собірайтєсь, дєвочкі! — сказав по-діловому. — Пора в дорогу!

Дівчатка побігли до машини, навіть не попрощавшись, а баба Ганя й оком до них не повела, пожадно переправляла картоплю з котлетами до рота, затравлено навсебіч озираючись, ніби боялася, що їжу від неї можуть забрати.

Отже, проводжали дядька Володю і його виводок лише мама та я. Власне, я тут був не в рахунок, бо стояв і дивився звіддаля, аж від гойдалки, а до хвіртки й не підходив.

— Пока, Вітя! — гукнув дядько Володя. — Слєдующий раз, я тібє ружжо привезу.

Мені навіть стало трохи смішно: чи не те саме, що привіз і цього разу.

— Він не Вітя, а Толик! — поправила мама.

— Ти смотрі! — сказав дядько Володя і більше на мене уваги не звертав.

Отже, проводжала брата тільки одна мама. Вона опинилася біля хвіртки й помахала рукою. Машина рвонулася з місця, і за мить її не стало. Мама поверталася від хвіртки, втираючи око, невіть-чому була розчулена; зрештою, вона завжди розчулюється, коли з кимось прощається.

— Охо-хо! — зітхнула вона й пішла в хату.

Я вирішив проскочити в хату й собі, поки там немає баби Гані, хотів узяти потрібну мені книжку. Але не остерігся, проходив біля баби Гані надто близько, і вона раптом підхопила палицю й гримнула мене нею по спині:

— А не колися голками, паскудо, бо я тебе уб’ю! — прошепотіла вона.

Я зарепетував, з хати вискочила мама, а, дізнавшись що сталося, почала на бабу Ганю верещати. Та сиділа за столом непорушно, з кам’яним обличчям і ніби не чула ні криків до себе, ні докорів.

— Як мені хочеться додому в село, — сказала вона, коли мама на хвилю замовкла. — Там би мені лучче було.

Я побачив за фіранкою бабчине обличчя, долішня її щелепа була підбита під горішню. Все поверталося на круги свої, отож я побрів у халабуду, щоб сховатися там і вволю виплакатися.

Finale

І наше життя покотилося як звичайно. Баба Ганя сідала в коридорці, заповнюючи його всього, і я завжди відчував жах, коли пробирався повз неї — все мені здавалося, що огріє мене палицею. Наш кіт, той узагалі перестав навідуватись у хату, а переселився до бабці, але, по справедливості сказати, після того, як мама бабу люто висварила, та вже мене не чіпала, але завжди, коли я заходив у хату, рука її тяглася до палиці, пальці спазматично стулялися, а холодні порожні очі наливалися ненавистю — баба Ганя увіч мене ненавиділа, хоч я тільки раз супроти неї провинився. Ненависть же її до кота зрозуміти було важче, той проти неї не завинив нічим; кілька його спроб зайти в хату, кінчалися тим, що бабина палиця блискавично злітала вгору, і кіт із жахом сахався на вулицю. Мама пробувала захищати й кота, але безрезультатно. Тато спробував прочитати бабі Гані лекцію про потребу милосердного ставлення до живої природи, але яблучне вино, яким він себе для таких лекцій надихав, цього разу натхнення принесло мало, а може, баба просто його не слухала. Зрештою, настав момент, коли вино вичерпалося, і татко свої миролюбиві й гуманістичні лекції бабам читати перестав. Може, тому, обстановка в нашому домі стала напружена: бабця гостро посварилася з мамою, бо не тільки рішуче не захотіла прописувати в нас бабу Ганю, а й нагадала мамі про її непевне становище, як таткової жінки й особи тут не прописаної. Мамі ж доводилося щотримісяця їздити в село за бабиною пенсією, і вона все частіше почала виймати з кишені халата інгалятора і з присвистом з нього вдихала. Їй було неймовірно важко кудись їздити, тож спробувала послати з цією місією татка. Той поїхав охоче, але після того не приходив додому два дні, а коли прийшов, то нагадував облізлого кота Тюніка, який був у нас раніше і який загинув від надмірної пристрасті до валер’янки. Татко грошей не привіз ані карбованця, і його ледве не вигнали з роботи за прогули — більше татко мамою у відрядження не посилався. Цікаво в цій ситуації те, що татко зі своїх зароблених грошей не пропивав ні копійки і акуратно вручав усі гроші мамі в день получки; що ж до бабиної пенсії, то, очевидно, вважав, що це так звані "дурні гроші", отож і зволив розпорядитися ними по-своєму. Таким чином, бабця з мамою не балакали й не ходили одна до одної, бабця мала від того ту недогоду, що не могла сама прати. Але до неї почала вчащати богомільна старенька Велігорська, яка згодилася відносити бабчину одежу й постіль у пральню, але натомість бабця мала вислуховувати релігійні проповіді Велігорської на користь католицької церкви. Бабця була, як і Велігорська, католичка, але костьолу не відвідувала років із двадцять п’ять. Мама зненавиділа Велігорську за її добродійну діяльність, бо вважала, що, коли б не та стара карга, як нечемно називала вона Велігорську, бабця не витримала б так довго облоги й бабу Ганю в себе прописала б в обмін на послуги з пральнею, але бабця в цьому змаганні виграла, може, й через те, що ніяких законних підстав прописувати в нас бабу Ганю не було, адже вона бабці зовсім не родичка. Релігійні проповіді Велігорської, однак, на бабцю мало вплинули, бо коли я заходив до неї, то вона виливала на мою маму й бабу Ганю стільки неблагочестивих слів, що мені аж жаль стало Велігорську. Але Велігорська мала ту винагороду, що раз на Спаса витягла бабцю до костьолу (для цього було замовлено таксі), з нею ув’язався і я; бабця в костьолі щиро помолилася, посвятила яблука з нашого саду, і це стало для татка сигналом, щоб почати крутити ті яблука на сік, що він робив з великою віддачею. Бабця ж вийшла з костьолу вмиротворена, лагідна, сказала, що добре було б охрестити в костьолі й мене, бо я росту бузувіром, але я вирішив і далі рости бузувіром, хоч під час служби із захопленням їв витрішки — потрапив-бо туди вперше. Ми приїхали додому також на таксі, і бабця миролюбно заговорила про щось незначне з мамою, та на її миролюбний захід відповіла тим-таки, вони помирилися, але і мама, й баба Ганя залишилися й далі жити в нас непрописані. Татко був зайнятий крученням яблук, я йому посильно допомагав, нарізуючи ті яблука на дольки, і в нас установилася ідилія. Ідилію цю порушила баба Ганя, бо раптом ніби зі сну пробудилася, знову почала "оброблятися", за що мама на неї люто кричала. Тоді баба Ганя з натугою сама спустилася з ґанку й подалася, ледь переступаючи, до бабці, що неймовірно мене здивувало, адже бабця вважалася ніби ворогом баби Гані. Баба влізла до бабці в хату, а що подія це була немала, то я побіг за нею слідом, — стала серед бабчиної кухні й почала хитатися, готуючись гримнутися на підлогу. Я наспів учасно, підставив бабі стільця, і вона звалилася не на підлогу, а на стільця, аж той крекнув і затріщав, але бабу Ганю витримав. Тоді баба заплакала й поскаржилася бабці, що мій татко її знову набив, а я знову поколов голками, що було явним наклепом, при цьому вона невдячно не врахувала, що це я підставив їй стільця, аби не впала, бо бабця і не збиралася цього чинити. Баба заявила, що вона хоче піти до себе в село, бо тут їй не дають жити і морять голодом. Бабця сіла на стільця навпроти і почала лагідно бабу втішати, резонно кажучи, що дорога до села далека і навряд чи вона туди добереться, що їй треба миритися із зятем, тобто з моїм татком, і дочкою, бо старість — не радість. Сказавши це, бабця підбила долішню щелепу під горішню й замовкла, а баба Ганя знову почала оповідати, як їй болить усе тіло, і це тому, що її побив мій татко. Потім вона почала згадувати своїх покійних родичів, бо вони почали останнім часом до неї з’являтися, але тих родичів я не знав. Сказала, що останнім часом сняться їй саме покійні, отже, очевидно, й сама вмиратиме, хоч їй цього страх як не хочеться — баба Ганя знову заплакала. Бабця на ту мову строго зауважила, що Бог створив так (раніше Бога бабця згадувала вельми рідко, вона, як і я, була продукцією атеїстичного виховання), щоб людина не знала свого смертного часу — і це велике благо. Отож не треба думати про смерть, бо тим самим її начебто кличеш до себе.

— А я от не боюся вмерти, — похвалилася бабця, — і до мене ніякі покійники не приходять. А ви ж набагато молодша за мене.

Це був тонко вирахуваний "підкол" — бабця погоджувалася з тим, що той, до кого починають навідуватися покійники, має вмерти, а от вона, слава Богу, ще вмирати не збирається. Але такі тонкі речі не доходили до баби Гані — після тих відвідин, коли до бабці забігла мама й забрала звідти матір свою, бабця зневажливо сказала мені:

— Ти подиви! Вона учителькою була, але зовсім не знає мови. Як вона тих нещасних дітей учила? — Сама бабця розмовляла досить чисто і навіть пишалася з того.

Але мама прийшла за бабою потім. Поки що розмова тривала. Баба Ганя знову згадала покійних родичів, а тоді й замовкла, широко розплющивши очі — щось їй там думалося чи ввижалося.

— Може, я у вас тут ляжу? — спитала раптом, і бабця так була уражена, що аж беззубого рота розтулила, що з нею траплялося рідко, адже зубів у неї не було, і вона про це завжди пам’ятала.

— Скоч-но, Толику, до мами, — наказала вона коротко. — Хай її забере.

Я скочив, і мама бабу Ганю забрала, але відтоді та не раз чвалала до бабці, сідала в неї, і вони в такий спосіб, як оце оповів, балакали, очевидно, баба Ганя знайшла в бабці свою сповідницю, що мене, зрештою, не переставало дивувати.