Марина та Сергій Дяченко - Шрам

Подекуди серед грудок жовтіли — Егерт нахилився вперед, мимоволі витріщивши очі, — жовтіли кості й навіть черепи, безсумнівно, людські, безсумнівно, давні, й земля вилізала з порожніх очниць.

— Це, — притишено скрикнула Торія, — це ж той пагорб… Це…

Дзеркало розбилося. Навсібіч бризнула вода, Луаян, завжди незворушний, безпристрасний, щосили бив і бив по ній долонею.

— A-а… Недодивився. Лихо… Лихо! Недодивився, прогледів…

Свічі, прогорівши всю ніч, разом згасли, як від подуву вітру. Закліпавши напівосліплими очима, Егерт не відразу розрізнив у світанковому напівмороку перекошене горем обличчя Луаяна.

— Прогледів… Моя вина. Безумці… Мерзотники. Вони не чекають Закінчення Часів, вони викликають його… Уже викликали.

— Цей пагорб… — повторила Торія з жахом.

Декан міцно взяв себе за голову, з мокрих рук скапувала вода.

— Цей пагорб, Егерте… Там поховані жертви чудовиська, Чорного Мору, там його лігвище, завалене, закрите від людей… Чорний Мор колись спустошив місто й околиці, він спустошить і землю, якщо його не зупинити… Ларт Леґіар зупинив Чорний Мор. Ларт Леґіар, багато десятиліть минуло відтоді… Тепер нікому. Тепер…

Декан простогнав крізь зуби. Видихнув, відвернувся, відійшов до вікна.

— Але пане декане, — прошепотів Егерт, як тільки справився з дрожжю, — пане декане, ви великий маг… Ви захистите місто й…

Луаян обернувся. Погляд його змусив Егерта прикусити язика.

— Я — історик, — сказав декан глухо. — Я — вчений… Але я ніколи не був великим магом і ніколи вже не стану ним. Я так і залишився учнем, підмайстром… Я не великий маг! Не дивуйся, Торіє… Не дивіться так жалібно, Соллю! У моїй владі тільки те, що підвладне мені. Розум і знання робили мене хорошим магом, але не великим!

На якийсь час у кабінеті запала тиша, а потім то ближче, то далі, то тихіше, то голосніше один за одним, підхоплюючи жах собі подібних, по місту завили собаки.

Хто міг припустити, що в підвалах міста знайшло сховок стільки пацюків.

Вулиці кишіли сіро-бурими спинами, собаки шарахалися, зачувши дрібний тупіт лапок і шурхіт сотень шкірястих хвостів, металися, приникали до дверей, скиглили й вили доти, доки поруч не гепав об стіну важкий камінь, випущений чиєюсь тремтячою, а тому не надто влучною рукою. Найвідважніші з чоловіків виходили на вулиці, озброївшись важкими ціпками, і лупили, лупили, цілячись в рожеві вусаті морди з вискаленими жовтими зубами.

Того дня не торгували крамниці й не працювали майстерні, загальний страх висів над містом, як задушливий полог, і хазяями на вулицях були пацюки. Засівши в будинках з наглухо зачиненими віконницями, люди боялися вголос говорити, і в багатьох тоді виникло відчуття, що вулицями міста, щілинами у дверях бродить пильний, холодний, вивчаючий погляд.

Мор дивився на місто ще два дні, на третій він з’явився.

Тиша спорожнілих вулиць перестала бути тишею. За кілька годин подих Мору розчинив непотрібні тепер двері й віконниці, випускаючи до неба плач, стогони, голосіння. Перші хворі вже на ранок стали першими небіжчиками, а ті, хто подавав їм воду, злягли, страждаючи від спраги й виразок, без жодної надії на порятунок.

Карантинна застава біля воріт протрималася недовго — люди, які єдиний порятунок бачили у втечі, знесли її, кидаючись на піки й мечі, ридаючи, благаючи, залякуючи. Частина стражників вирушила слідом за втікачами. І незабаром Мор навідав передмістя, навколишні села, занедбані хутори, і здивовані вовки знаходили серед чистого поля легку здобич, та й самі здихали в муках, бо Мор не жалував і їх.

Підкоряючись безладним наказам бургомістра, стражники, які залишилися вірними обов’язку, вийшли на вулиці. Закутавшись у багатошарові балахони з мішковини, озброєні вигнутими вилами, схожими на бридкі пташині лапи, вони планомірно рухалися від будинку до будинку, і високі вози з ребристими дерев’яними боками стукали усе тихіше, обтяжені безліччю тіл. Наступного дня трупи вже ніхто не збирав, цілі будинки перетворилися на склепи, очікуючи, поки милосердна рука не кине смолоскип у відчинене вікно.

Вежа Лаш закрилася від Мору густою завісою ароматичного диму. Сила-силенна людей, очікуючи на порятунок, за день і ніч обложили обитель Священної Примари, однак вікна й двері виявилися замурованими зсередини, і навіть тонкі щілини, куди не проникне й лезо ножа, були ретельно замазані й закриті. Незрозуміло було, звідки саме підіймається дим, але люди вдихали його з надією, що цей різкий і терпкий запах захистить їх від смерті.

— Дурні, — гірко говорив декан Луаян, — дурні… Вони думають сховатися й урятуватися, вони сподіваються обкуритися! Вперта й злоблива дитина, підпалюючи будинок, свято впевнена, що її іграшок вогонь не зачепить… Кінець Часів… Для світу, але не для Лаш… Дурні. Злі дурні.

Перша хвиля Мору спала за три дні, рештки живих загордилися було, що відзначені особливим щастям і, можливо, перебувають під захистом Лаш. Мертві вулиці піддано було діловим набігам мародерів. Спустошуючи винні льохи й фамільні скриньки сусідів, заповзятливі глави сімейств вихвалялися здобиччю перед дружинами й дітьми, а молоді хлопці дарували вцілілим подружкам зірвані з мертвих рук браслети. Всі вони збиралися жити довго, однак другу свою трапезу Чорний Мор почав з них і з їхньої рідні.

Декан заборонив студентам залишати стіни університету, але сили його заборони виявилося недостатньо, щоб утримати в товстих стінах молодих людей, у кожного з яких десь у місті, у передмісті чи у віддаленому містечку залишилися рідні й наречені. Спочатку студенти кинулися до Луаяна за допомогою й порятунком, але той замкнувся в кабінеті й нікого не бажав бачити. На зміну надії прийшло здивування, потім озлобленість, потім розпач, вони залишали університет один за другим, гірко ремствуючи на магів, які відстороняються від простих смертних саме тоді, коли їхня допомога найпотрібніша. Егерт зціплював зуби, вислуховуючи прокляття на адресу декана, який кинув учнів напризволяще. Йому важко було звикнутися з думкою, що Луаян не всемогутній, але ще нестерпніше було усвідомлювати, що поведінка його виглядає як зрада.

Торії було не легше. Вперше за все життя