Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

початку існування Центральної Ради він виконував функції заступника голови Ради, але дуже скоро був відтертий спритними українськими соціал-демократами. Влітку 1917-го Науменко був призначений куратором Київської шкільної округи. В кінці грудня 1917-го він вийшов із партії кадетів і намагався створити Українську федеративно-демократичну партію. Скоропадський ще 30 квітня 1918 року намагався затягнути Науменка до свого уряду, але тоді той відмовився, вказуючи на свій вік. Пройшло півроку, Науменко, що мав 66 років, не помолодів, але чомусь вирішив «погратись» у міністра.

Скоропадський писав, що Науменко був «…дуже культурний, відомий педагог помірних поглядів, дійсно видатна людина у своїй спеціальності. Він з великою енергією взявся за деякі реформи, що оздоровлюють нашу навчальну діяльність. Крім того, він хотів створити зразкову українську гімназію».

Міністром фінансів у новому уряді залишився Ржепецький, міністром юстиції став Рейнбот, міністром промисловості Мерінґ, здоров’я — Любинський.

Нова Рада міністрів 15 листопада оголосила свої головні завдання. Вже без зайвого прикриття Рада міністрів визначила своєю метою відродження єдиної Росії на федеративних засадах (при збереженні для України деякої автономії). У той же час уряд заявив про негативне ставлення до закону про державний Сейм та до його можливого скликання… Завдання кабінету Гербеля повторювали завдання ще попередніх урядів: убезпечення України від анархії та більшовизму, земельна реформа, звільнення бізнесу від обмежень, відновлення залізничного транспорту, поліпшення умов праці робітників та харчових і житлових умов службовців і робітників на залізницях… уряд також пообіцяв скасувати хлібну монополію.

Гетьман твердив, що його нові міністри «…прислухалися до тих людей, які заявляли, що вони у зв’язку з діячами Антанти. Тому спочатку курс був праворуч, тому що зазвичай люди, які найбільше, здавалося, мали зв’язок з Антантою, належали до правих партій… всі хотіли схопити тон камертону Антанти, а не йшли своїм шляхом».

Павло Петрович писав: «…у великоросійських колах було переконання, що Антанта, особливо Франція, особисто негайно повинна знищити більшовиків і відновити демократичну, саме демократичну, а не якусь іншу, монархію, так у всіх поміщиків було переконання, що у земельному питанні з приходом держав згоди все повинне залишитися по-старому… вони чомусь вважали, що Антанта не допустить ніякого українського питання… Антанта ще не висловлювалася за мене, а багато росіян казали, що ніколи і не висловиться… Потрібно було бути дуже сильною людиною, щоб у таку хвилину не влаштувати собі шлях відступу до Антанти у великоросійський бік… Звичайно, усякий, хто приходив до мене, завжди вважав, що він до дрібних подробиць знає всі наміри Антанти і що Антанта, звичайно, щодо цього дотримується напрямку думок промовця або його партії… українці — що Антанта виступає за їхню крайню орієнтацію….»

Гербель і Афанасьев навіть навмисно дратували німецьке командування у Києві, залишаючи Скоропадського без підтримки німецького гарнізону. Вони взяли моду сперечатись із гетьманом і вважали, що відіграють головну роль у державі. Наприкінці листопада 1918-го Скоропадський зіткнувся з тим, що влада поступово його полишає, перетікаючи до міністрів, губернських старост, командуючого: «…під тиском російських кіл усе робилося для применшення моєї влади, і новий кабінет, тобто деякі члени його, зовсім не вважали потрібним боротись із цим, доводилося самому захищатися…»

Скоропадський проголосив федерацію з Росією, що було бажано для Франції. Але це був остаточний розрив з масонською групою Петлюри — Ніковського, яка розуміла, що такий крок гетьмана приведе до вже не контрольованого масонами загального повстання, яке могло привести до приходу в Україну більшовиків. Масони групи Петлюри вважали, що Україна повинна розвиватися самостійно і навіть виявити собою приклад першої «масонської республіки».

Увечері 14 листопада Скоропадський довідався, що Петлюра залишив Київ і виїхав до Білої Церкви, до січовиків. Павло Петрович зрозумів — мир в Україні закінчився.

Через кілька діб у гетьмана на столі з’явилися прокламації за підписом Директорії, у яких писалося, що гетьман «узурпатор», «що захопив владу для знищення українства». Павло Петрович був особливо роздратований тим, що під таким текстом стояв підпис члена Директорії Швеця, того самого Федора Швеця, «…котрий за кілька днів до цього якось снідав у мене і ще раніше цього зустрічав мене із привітальною промовою при відкритті університету».

16 листопада 1918 року в Україні почалося загальне повстання під керівництвом українських соціалістів з УРСДРП, УПСР, УПСС проти гетьманського режиму та австро-німецьких окупантів. Перші успіхи цього повстання підштовхнули підпілля більшовиків, боротьбистів, анархістів, лівих есерів до приєднання до збройної боротьби проти режиму.

Можна сказати, що повстання проти гетьмана почалося ще раніше… Так, 8 листопада 1918 року збори всіх соціалістичних партій і робітничих організацій Катеринослава виступили за владу Установчих зборів, за відновлення міського самоврядування та земської управи. 12 листопада застрайкували робітники всіх підприємств Катеринослава. Через два дні страйку гетьманська влада у Катеринославі фактично припинила своє існування і влада у місті перейшла до блоку партій революційної демократії (меншовики, бундівці, есери, українські соціалісти). 19 листопада загін повстанців-петлюрівців, зайнявши більшу частину міста, розпочав позиційні бої проти гетьманського 8-го корпусу, що формувався у Катеринославі генерал-майором Васильченком.

15 листопада 1918 року Директорією був укладений договір із солдатською Радою німецького гарнізону Білої Церкви про нейтралітет під час протистояння. Ранком 16 листопада повсталі, захопивши Білу Церкву, роззброїли гетьманську варту у 60 багнетів.

Проти армії гетьмана (близько 30 тисяч багнетів і шабель) у розпорядженні Петлюри був невеликий загін Січових стрільців у 870 вояків і до 200 активістів, що приєдналися до повстання. З такими силами Петлюра вирішив не тільки провести переворот у Білій Церкві, але й негайно наступати на Київ, у якому перебувало до 10 тисяч регулярного гетьманського війська та варти. Але в цього війська не було ні найменшого бажання проливати свою кров ні за, ні проти гетьмана.

Залізничники, приєднавшись до повсталих, пригнали їм ешелони для швидкого походу на Київ. Початковий план полягав у тім, щоб ешелон з бойовим загоном стрільців, зненацька для гетьманців, пробився до Київського вокзалу. Січовики, захопивши вокзал, мали безупинно наступати на центр міста, де до повсталих стрільців могли приєднатися київські повстанці (республіканці, боротьбисти, анархісти та більшовики), що почнуть наступ на центр міста, з Подолу.

Петлюра розраховував і на те, що підрозділ полковника Аркаса, який охороняв гетьманський палац, у момент наступу січовиків захопить гетьмана й уряд. Але Аркас уже був арештований і давав свідчення…