Малгожата-Кароліна Пекарська - Клас пані Чайки

Повернувся він задоволений і сказав, що все залагодив:

— На півдорозі перший віз зупиниться й зачекає, доки під’їде другий, і тоді перенесемо камеру.

До Мацекових рук камера потрапила вже на возі. Тому хлопець зняв розмову з візником, але передусім героїнею його сюжету була Малгося. А ще… Стасева мама, яка гидливо спостерігала за мухами, що літали біля кінського хвоста. Єва зафільмувала розмову з Каською й назвала свій сюжет «Про перевагу типсів над обгризеними нігтями», сама ж Каська — розмову з Євою про ворожіння, «Плюси й мінуси ворожіння на кавовій гущі». Білий Міхал прочитав цілу лекцію про комікси. Томек нічого не говорив, зате дістав свій фотоапарат і фоткав камеру, яка знімала його.

Кінга відповіла на запитання про свій улюблений предмет. Виявляється, що вона досі вагалася між польською мовою та географією. Чорний Міхал розказав, ким стане в майбутньому. Усі здивувалися, бо ніхто не підозрював, що той хоче бути лікарем. Лише Кінга зрозуміла, чому саме. Удома на хлопця чекала мама, яка одужувала після операції. Проте її голос, яким вона раніше заробляла на життя, назавжди залишився хіба на архівних плівках Польського радіо.

Найбільше емоцій викликало в усіх багаття. По-перше, тому, що, коли його нарешті вдалося розпалити, усі вже добряче зголодніли. Звісно, найдужче їсти хотілося Матеушеві, котрий, попоївши, схопив камеру й подався знімати… Їжу. Ну і, звісно, всі співали.

Каміла й Войтек сиділи біля вогнища рядком.

— Знаєш, — тихенько сказав хлопець, — я оце щойно тепер почуваюся в класі нормально. Шкода, що за кілька тижнів доведеться розлучатися.

— Але ж ми могли б разом піти до загальноосвітнього ліцею, — швидко відповіла Каміла й вже тихіше додала: — Якщо, звісно, хочеш…

— Та певне ж, я тільки за, — посміхнувся Войтек і легенько смикнув дівчину за волосся. Цієї миті перед ними спинився Матеуш із камерою.

— Ну, тепер ваша черга фільмувати, а я мушу перевірити, чи не залишився десь шматочок ковбаски.

І, облизуючись, попрямував до столу, за яким сиділи батьки, завзято обговорюючи проблеми виховання дітей.

Пані Чайка не втручалася. Учителька думала лише про те, що часи змінюються, але і в дітей, і в батьків залишаються ті самі клопоти.

Була субота. Кубу відправили до бабусі, а Камілині батьки пішли в гості до знайомих. На підлозі в Камілиній кімнаті сиділи Малгося, Мацек, Войтек і, звісно, сама Каміла. Говорили про ліцеї, бо ніяк не могли вирішити, куди податися з вересня. Вибір був непростий. Каміла хотіла подавати документи туди, де Малгося, Мацек теж, Войтек разом із Камілою, а вона — із Войтеком. Малгося збиралася туди, куди й Каміла з Мацеком, але… постійно вагалася між двома поблизькими ліцеями. Камілі та Войтекові подобався ліцей імені Міцкевича, Малгосі й Мацекові — імені Пруса, бо туди їм було ближче.

— А якщо ми потрапимо до різних ліцеїв, то будемо й далі дружити? — запитала Каміла.

— Якщо в тебе є якісь сумніви, тоді з твого боку це не дружба, просто тобі так зручно, — заявив Мацек, а Каміла обурилася.

— А решта куди йде? — поцікавився раптом Войтек.

— А що? — засміявся Мацек. — Сумуватимеш за рештою?

— Може, не за всіма, але нам усе-таки вдалося якось здружитися.

— До речі, про дружбу. Ми ж збиралися подивитися те, що назнімали про наш клас, — нагадала Каміла й увімкнула відео. — Ніхто ще цього не бачив, бо фільм досі не змонтований. Тато б мене убив, якби довідався, що я вам показувала. Бо він не знає, що я вже це подивилася. Щоправда, уривками, у прискореному режимі.

— І що там цікавого? — запитав Мацек.

— Зараз побачите.

Фільм починався від поїздки автобусом до Кампіносу. Найбільше реготу викликав кінський зад, який з’явився на екрані відразу після невдоволеного обличчя Стасевої мами.

— Щось твій тато перегнув, — озвався Войтек.

— Мій тато? — здивувалася Каміла. — Він цього не знімав.

— Це я, — зізнався Мацек. — І вважаю, що зробив цілком вдалі кадри.

— Це ще нічого. Почекайте, що буде далі.

Після екскурсії до пущі, відвідин музею, мандрівки возами й багаття вони дійшли до моменту, де всі сиділи за партами, на яких дбайливі мами з батьківського комітету розклали пончики. Це було кільканадцять днів тому, але чотирьом друзям здавалося, що день, коли вони складали випускний іспит, минув дуже давно. Мацек посміхнувся зі своїх спогадів.

Того дня він прокинувся на світанку. Сонце ще не зійшло, коли Дженджик розбудив його своїм базіканням. І вперше Мацекові свист папужки сподобався. «Завдяки пташці я не проспав», — сказав він сам до себе й підійшов до клітки, щоб поміняти воду. Рівно о пів на дев’яту Мацек підбіг до Малгосиного будинку й свиснув на пальцях. За кілька хвилин двері під’їзду відчинилися і вибігла Малгося.

— У тебе є який-небудь амулет на щастя? — спитала вона, відсапуючись.

— Лише ти, — відповів хлопець і поцілував її в маківку.

— Дурний! — засміялася Малгося, але відразу споважніла. — Боїшся?

— Хіба що трішечки. Зрештою, на пробному іспиті я набрав чимало балів, хоча ти сама знаєш, що наша підготовка полягала головним чином у грі в скребл. Важливо, що я вже можу собі уявити, що воно таке.

Далі йшли мовчки. А тоді Малгося озвалася:

— Кінга, мабуть, всю ніч не спала.

— Та воно звичайно, — філософськи мовив Мацек. — Подумай краще про Сташека. Ця його мама точно ненормальна. Зуб даю, що вона до ранку перевіряла, як він знає граматику чи щось там іще.

Коли Малгося