Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

з-під ковдри, а коли поліцай схилився головою на стіл, хлопець тихенько встав, підняв залізну кулю, підійшов до столу, знайшов там ключ і відімкнув замок на кайданах. Вийшов з кімнати, перескочив через огорожу і опинився на волі.

Брат пробіг, не зупиняючись, понад двадцять кілометрів, добрався вдосвіта до резервації і прокрався в хату батьків.

— Мене хочуть повісити, — сказав він батькові й матері. — Та не дочекаються вони цього!

— За що повісити? — вигукнув батько недовірливо. — За те, що ти вкрав вола?

— Ні. За Саскачеван.

— Ох! — глухо застогнали старі.

Добрий батько дав йому двох коней, карабін з великим запасом патронів, а також мішок з харчами. Міцний Голос узяв з собою молоденьку жінку, з якою одружився кілька тижнів тому, і обидва, не гаючись, помчали на північ.

Менше ніж за годину після цього з'явилась погоня з Дак Лейка. Канадська Кінна поліція була безжалісна в переслідуванні своїх жертв, яких вона з тих чи тих причин вважала за злочинців. Вахмістр Колбрук й один індієць, — який був на службі у поліції, знайшли сліди втікачів і причепились до них, мов п'явки.

Через кілька днів Міцний Голос побачив на галявині серед лісу табунець оленів. Він зіскочив з коня і, кинувши повід дружині, наказав їй, щоб вона під'їхала після його пострілу.

Досвідчений мисливець легко підкрався на потрібну відстань і повалив оленя. Не поспішаючи, він підійшов до здобичі, окинув її задоволеним поглядом і вже хотів покласти карабін, щоб оббілувати та розрубати звіра на частки, коли раптом зупинився. Серце в нього тривожно застукотіло. Двоє верхівців — поліцай та індієць-шпигун — виїхали з лісу й прямували до нього. Це була виряджена слідом за ним погоня.

Тікати не було рації. Перше ніж Міцний Голос добіг би до чагарів, йому вже загнали б кулю в спину. Вахмістр Колбрук — бо це був він! — і його товариш, впевнені в собі, помалу наближались до нього. На обличчях їхніх сяяв тріумф: ще б пак, звір сам ускочив до пастки!

Міцний Голос чекав їх з карабіном в руці. Коли вони під'їхали на тридцять кроків, він застеріг:

— Стійте, бо стрілятиму!

Вони теж тримали рушниці напоготові.

— Побачимо, негіднику, хто стрілятиме, — відповів Колбрук і зухвало їхав далі.

Він не міг уявити собі, щоб індієць зважився в нього вистрелити.

— Ні кроку ближче! — вигукнув Міцний Голос.

Вони не послухались. Брат блискавично підняв карабін і вистрелив, не цілячись. Вахмістр звалився з коня з простреленою головою.

— А тобі дам тільки на згадку! — гукнув Міцний Голос індійцеві і, перше ніж той встиг ухилитися, пуля розтрощила йому руку.

— Коли ще хоч раз побачу тебе, зраднику, вистрелю в лоб! — гукнув брат услід шпигунові, який тікав конем, мов шалений.

Міцний Голос був найкращим стрільцем у нашому клані, а карабін у нього був п'ятизарядний. Смерть вахмістра Колбрука схвилювала білих на всьому заході. Кінна поліція негайно влаштувала облаву на небезпечного юнака. Та він був спритніший від усіх поліцейських вахмістрів разом з їхніми шпигунами. Хоч за його голову призначили щедру нагороду, полювання не дало ніяких наслідків: Міцний Голос зник у неосяжних лісах півночі, мов камінь у воді.

Нашого батька заарештували і тільки через довгий час випустили на волю. Коли виявилось, що брата спіймати не можна, нашу хату оточили шпигунами, розраховуючи на те, що Міцний Голос з любові до батьків неодмінно колись їх відвідає. Ці розрахунки справдились. Після двох років даремних розшуків Кінна поліція одержала повідомлення, що втікача бачили біля батькової хати. Це було саме тоді, коли брат привіз до рідних свою дружину з немовлям, що народилося в лісі.

Коли про це довідався комендант у Дак Лейку, він негайно ж вирядив двох поліцаїв і метиса-шпигуна, на прізвище Венн, до резервації чорноногих, щоб вони обстежили всю місцевість навколо селища індійців.

З Міцним Голосом було тоді двоє щирих друзів, які вирішили ділити з ним його долю, аж до смерті. Хлопці були надзвичайної відваги й мужності. Одного звали Топіан, другого — Хмарне Небо. Обидва були ще молодші, ніж Міцний Голос: Топіану ледве минуло п'ятнадцять років.

Звістка про погоню прийшла вчасно, отож юнаки миттю втекли з селища і заховалися в лісі.

Наступного дня, опівдні, вони відпочивали в кущах, недалечко від стежки. Раптом залунав кінський тупіт. Хлопці обережно виглянули з кущів і зараз же припали до землі. Стежкою наближалось до них двоє поліцаїв і шпигун-метис.

— Зрадник і мерзотник! — буркнув Міцний Голос, побачивши шпигуна. — Вистежує власних земляків.

Коли трійка наблизилась до кущів на кільканадцять кроків, коні відчули запах чужих людей і почали непокоїтись. Вони стригли вухами й не хотіли йти далі, а кінь Венна, роздуваючи ніздрі, ставав дибки.

Заховані в кущах хлопці побачили, що Венн пошепки попередив про щось своїх супутників. Поліцаї почали злазити з коней. Ще кілька кроків — і вони знайшли б утікачів.

— Я мушу його застрелити! — шепнув Міцний Голос і націлився в шпигуна.

— Ні! — схопився Топіан. — Дай його мені.

— Тоді поспішай!

Гримнув постріл з рушниці Топіана. Метис похитнувся в сідлі: куля влучила йому в груди. Поліцаї схопили його за руки і, підтримуючи, щоб він не впав з сідла, блискавицею помчали в напрямі Дак Лейка.

Після цієї сутички Міцний Голос на кілька