Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

— Це я, — сказав Бріан де Буагільбер, входячи, — а друг я чи недруг, залежатиме від того, чим закінчиться наше побачення.

Збентежена появою людини, нестримну пристрасть якої вона вважала головною причиною своїх нещасть, Ревека позадкувала від нього із схвильованим і недовірливим, але далеко не боязким виглядом, який показував, що вона вирішила не дратувати його, але у разі потреби захищатися до останньої можливості.

— У тебе немає причин боятися мене, Ревеко, — сказав тамплієр, — або, точніше, тобі не треба боятися мене тепер.

— Я й не боюсь, сер лицар, — відповідала Ревека, хоча її прискорене дихання не відповідало героїзму цих слів. — Віра моя міцна, і я вас анітрохи не боюсь.

— Та й чого тобі побоюватись? — підтвердив Буагільбер серйозно. — Мої колишні безумні пориви тепер тобі не страшні. За дверима стоїть варта, над якою я не владний. Їм доведеться вести тебе на страту, Ревеко. І доти вони нікому не дозволять скривдити тебе, навіть мені, якби моє божевілля — адже це справжнє божевілля — ще раз спонукало б мене до цього.

— Слава моєму Богові, — сказала єврейка. — Смерть найменше страшить мене в цій обителі злоби.

— Так, мабуть, — погодився тамплієр, — думка про смерть не повинна страшити тверду душу, коли шлях до неї відкривається раптово. Мене не лякає удар списа чи меча, тобі ж стрибок з висоти вежі чи удар кинджала не здаються страшними порівняно з тим, що кожен із нас вважає ганьбою. Зверни увагу, я говорю про нас обох. Цілком можливо, що мої поняття про честь так само безглузді, як і твої, Ревеко, зате ми обоє зуміємо вмерти за них.

— Нещасна ти людина! — вигукнула Ревека. — Невже ти приречений важити життям через вірування, яких не визнає твій здоровий глузд? Але про мене ти так не думай. Твоя рішучість коливається на бурхливих і мінливих хвилях людської думки, а моя тримається на скелях вічності.

— Облиш, — мовив тамплієр, — тепер марні такі міркування. Ти приречена вмерти не швидкою й легкою смертю, але смертю повільною, у жахливих катуваннях і стражданнях.

— А кому ж, — заперечила Ревека, — якщо така буде моя доля, кому я нею зобов'язана? Звичайно, тому, хто з егоїстичних, низьких спонукань силоміць притяг мене сюди, а тепер прийшов залякувати, перебільшуючи жахи тієї гіркої долі, що сам мені підготував.

— Облиш свої докори, Ревеко, — сказав тамплієр, — у мене досить і мого горя, не збільшуй його своїми нападками.

— Так чого ж ти хочеш, сер лицар? — запитала єврейка. — Кажи прямо, якщо ти прийшов не для того, щоб помилуватися заподіяним тобою нещастям. А потім, зроби ласку, залиш мене. Перехід від часу до вічності короткий, але страшний, а мені залишається так мало годин, щоб приготуватися до нього.

— Я бачу, Ревеко, — сказав Буагільбер, — що ти продовжуєш вважати мене винуватцем тих страждань, від яких я хотів би тебе позбавити.

— Сер лицар, я не бажаю докоряти тобі. Але хіба не твоїй пристрасті я зобов'язана своєю жахливою долею?

— Ти помиляєшся. Це неправда, — поспішно заперечив тамплієр. — Ти приписуєш мені те, чого я не міг передбачати і що трапилося всупереч моїй волі. Чи міг я передбачити несподіваний приїзд сюди цього навіженого старого, який звеличений понад свої заслуги, а тепер він панує над здоровим глуздом, наді мною та сотнями членів нашого ордену?

— Однак, — мовила Ревека, — і ти був у числі суддів. І хоча ти знав, що я безневинна, не протестував проти мого осуду і навіть, наскільки я розумію, сам виступиш на двобої Суду Божого, аби довести мою злочинність і підтвердити мій вирок.

— Ревеко, — одказав Буагільбер, схвильовано крокуючи назад і вперед по кімнаті, — знай, що Буагільбер нікому у світі не поступається, хоча, залежно від обставин, іноді змінює свої плани. Ти пам'ятаєш обривок пергаменту, на якому була написана порада зажадати захисника? Як ти гадаєш, хто це написав, якщо не Буагільбер? У кого іншого ти могла пробудити таке співчуття?

— Коротка відстрочка страти, та й усе, — відповідала Ревека. — Не багато користі мені від цього; і невже нічого іншого ти не міг зробити для тої, на голову якої обрушив стільки горя і нарешті привів на край могили?

— Ні, це далеко не все, що я мав намір зробити для тебе, — сказав Буагільбер. — Якби не прокляте втручання того старого бузувіра та ще дурня Гудольрика, роль бійця за честь ордену доручили б не прецепторові, а одному з лицарів. Тоді б я сам з'явився на арену — звичайно, під виглядом мандрівного лицаря — і зі зброєю в руках оголосив би себе твоїм захисником. І якби Бомануар виставив проти мене не одного, а двох чи трьох із присутніх братів, не сумніваюсь, що я кожного по черзі вибив би із сідла одним і тим самим списом. Ось як я мав намір учинити, Ревеко.

— Усе це пуста похвальба, сер лицар, — сказала Ревека, — ти хвалишся тим, що міг би зробити; однак ти вважав за краще діяти зовсім інакше. Ти прийняв мою рукавичку. Це значить, що мій захисник, — якщо тільки для такої самотньої істоти, як я, знайдеться захисник, — повинен буде битися з тобою. А ти все ще удаєш із себе мого друга й захисника.

— Я й хочу бути твоїм другом і захисником, — відповів тамплієр, — але подумай, чим я при цьому ризикую, чи, краще сказати, якого безчестя неминуче зазнаю. Тож не засуджуй мене, якщо я висуну деякі умови, перш ніж заради твого порятунку пожертвую всім, що для мене було дорогим.

— Говори, — мовила Ревека, — я не розумію тебе.

— Гаразд, — сказав Буагільбер, — я буду говорити