Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

— Якщо в цих контейнерах грівери, — відповів Ньют, — то слід приготуватися відбиватися він цих гнилих виродків.

— Про що розмова?

Обернувшись, Томас побачив Гаррієт і Соню. Питання поставила темношкіра. За спиною у дівчат стояли Бренда і Хорхе.

— Очманіти, — пробурчав Мінхо. — Дві королеви славної групи «В».

Гаррієт вдала, що не почула кепкування.

— Ви теж бачили ці штуки в гріверовій норі? Наскільки я розумію, всередині сидять почвари. Заряджаються абощо.

— Ага, — мовив Ньют. — Мабуть.

У небі над головами хлопців прогримів грім; спалахи блискавок були вже яскравіші. Вітер завивав і шарпав волосся, одяг, мов намагаючись зірвати. У повітрі дивно пахло: воднораз вогкістю і пилом. Томас знову глянув на годинник.

— У нас двадцять п’ять хвилин. І як прийде час, то нам треба буде або битися з гріверами, або залазити в ці велетенські труни. Може, вони…

З усіх боків раптом пролунав свист, і Томас мимоволі затиснув вуха. Вловивши краєм ока рух по периметру кола, він придивився до великих білих капсул.

На боці у кожного контейнера з’явилася смуга синього світла, і вона ширшала, бо відчинялося віко — на завісах, достоту як у справжньої труни, — причому без жодного звуку, принаймні за оглушливого грому й завивання вітру нічого чути не було. Дівчата з хлопцями почали купчитися по центру: всім хотілося відійти подалі від білих капсул, — і незабаром збилися в тісний гурт, оточений десь тридцятьма округлими контейнерами.

Нарешті, коли віка зовсім повідчинялися й попадали долі, всередині кожної капсули показалося щось об’ємне. Зі свого місця Томас не міг майже нічого розгледіти, та й моторошних кінцівок гріверів не помітив. Утім, він не квапився радіти.

«Терезо?» — подумки покликав Томас. Уголос говорити він не наважувався, але й мовчати не міг, бо був уже на межі божевілля.

«Що?»

«Треба, щоб хтось підійшов ближче. Зазирнув досередини». Томас запропонував це, однак не квапився йти перший.

«Ходімо разом», — з легкістю запропонувала Тереза.

Її хоробрість вразила Томаса. «Ти щось як бовкнеш часом…», — озвався він. Хотілося вкласти в слова сарказм, але він знав правду, хоч і не хотів собі зізнаватися. Він був нажаханий.

— Томасе! — гукнув Мінхо. Шум притихлого вітру заглушився гуркотом грому, майнули блискавки над головою і на обрії,— от-от мала вибухнути буря.

— Що? — крикнув у відповідь Томас.

— Ти, я і Ньют! Ходімо перевіримо, що всередині!

Томас уже ступив перший крок до капсул, як раптом з однієї щось випало. Друзі поруч охнули, і він обернувся подивитися. Щось у капсулах заворушилося. Хай що б то було, воно збиралося вибратися зі своїх довгастих домівок. Томас напружив зір і придивився до найближчої капсули.

З контейнера звисала безформна рука. Пальці — всі різної довжини — теліпалися за декілька дюймів над землею й нишпорили в пошуках чогось, за що можна було б ухопитися й вилізти назовні. Шкіру хворобливого кольору вкривали зморшки й нарости. Там, де мав бути лікоть, стриміла ідеально кругла шишка з чотири дюйми в діаметрі, що випромінювала жовтогаряче світло.

Так наче в руку вкрутили лампочку.

Чудовисько продовжило вилазити. Перекинуло через край контейнера м’ясисту ногу, зі стопи якої стирчали такі ж обрубки замість пальців, як на руці. У коліні палахкотіла друга жовтогаряча лампочка, немов виросла просто зі шкіри.

— І що воно за мара? — запитав Мінхо, силкуючись перекричати шум бурі.

Ніхто йому не відповів. Томас дивився на істоту й не міг відвести від неї погляду — водночас заворожений і нажаханий. Ось він нарешті перевів погляд на інші капсули: з них лізли точно такі самі істоти, — і Томас знов придивився до найближчого монстра.

Той намацав опору рукою й ногою і тепер повільно, але впевнено ліз із контейнера на землю. Лише віддалено нагадуючи людину, істота була на декілька футів вища за найвищого з членів обох груп, гола й дебела, зі шкірою зморшкуватою і нерівною. Найстрахітливіші були нарости-лампочки. Їх було десь із дюжину, розсіяні по всьому тілу: на спині, на грудях, по одній на ліктях і колінах, — вони розсіювали яскраве жовтогаряче світло. Щойно монстр випадав із ящика, як лампа на правому коліні вибухала хмарою іскор. Було кілька лампочок і на величезній кулі, що правила за голову, хоча голова ця не мала ні очей, ні носа, ні рота, ні вух. Ні волосся.

Чудовисько звелося на ноги, хитнулося і, відновивши рівновагу, подивилося в бік людей. Швидко озирнувшись, Томас помітив, що з кожної капсули вилізло по такому монстру й вони оточили глейдерів і дівчат.

Монстри воднораз звели руки до неба, і з їхніх пальців повилазили тонкі леза. Відбиваючи сріблясті спалахи блискавок, показалися ще леза з пальців ніг і з плечей. І хоча істоти не мали ротів, Томас швидше відчув, ніж почув, їхній моторошний, якийсь мервецький стогін, та такий гучний, що аж перекрив гуркіт бурі.

«Краще б гріверів прислали», — подумки сказала Тереза.

«Вони такі схожі, що можна здогадатися: створили їх ті самі автори», — відповів Томас, намагаючись зберігати спокій.

Мінхо швидко обернувся й подивився на підлітків, які досі витріщалися на чудовиськ.

— По одному на кожного! Хапайте, що є зі зброї!

Істоти