Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

те, що ти накладаєш на нас новий податок… відлякуєш від нас покупців… одним словом руйнуєш стан і без того найбільше зруйнований од нещасливих днів перебування варварського короля в місті… Скажи сам, найславутніший мужу, за що ми маємо тебе благословляти та приносити подяки?…

Аецій мав сильне бажання сказати: «Хай пекло поглине ваші благословення й подяки, — а я на них плював», — але стримався і сказав, трохи подумавши:

— За що?… А хоча б за те, що, відколи я патрикій, жоден король чи варварський народ не загрожує ні вашому майну, ні крамницям…

Купець, — той сам, що говорив раніше, — посміхнувся:

— Воістину, найславутніший мужу, — сказав, — досі нам ще варвар не загрожував… Але чи не загрожуватиме через рік?… не пограбує Італію, не увійде до Роми?… так як увійшов до Карфагену, Емерити, Толози, Бургундії?… Це відомо лише Богу…

Аецій насупився.

— Доки я живий, жоден король ні варварський народ не увійде до Міста, — присягаюся вам…

— Чим присягаєш, найславутніший?…

— Честю та добрим іменем Аеція в потомків, — сказав і увійшов до курії, де його вітав гучний гомін вітань і буря оплесків.

3

Вже наближається до кінця щорічний день приязні. Касіодор, не перериваючи своєї розповіді про дивовижі двору Аттіли, дає знак слугам — хай пінистим цекубським вином наповнять по вінця прощальні чаші. Тільки-но зблисне перша зоря на небі, Аецій та Марцеллін обнімуть господаря і великим кротонським трактом рушать у цілонічну дорогу до Регіуму, звідки над ранок переправляться на сицилійський берег, до Мессани, де патрикій уже три місяці збирає італійські легіони, очікуючи швидкого нападу Гейзеріха. Лише Басс зостанеться на нічліг у прастарому бруттійському[131] гнізді роду Касіодорів, але на світанку і він покине гостинний дім, вдавшись до Риму на урочисте засідання сенату, присвячене вшануванню п’ятдесят п’ятої річниці уродин Аеція. Тому цього року швидко проминає день приязні, — воістину, лише день, — не два, не три і не тиждень, як не раз бувало у давніші літа…

Це вже сьомий із черги — сей найкоротший день приязні, сім-бо років тому вперше розійшлася Римом і Равенною тривожна чутка, що найславутніший патрикій раптом від’їхав, не знати куди і на скільки, занедбуючи, — як перешіптувалися магістри і магістріани, — навіть найпильніші державні справи… Всі міркували, що б то могло трапитися, куди б він міг поїхати, — ніхто ж не помітив зникнення з Классійського порту маленької бистрої галери, якою Аецій вночі непомітно переправився на далматинський берег, щоб у маєтках Марцелліна — у тій самій віллі, де він ховався колись од помсти Плацидії, — провести коротку, але милу часину в гроні тих, кого він найближчими своїми приятелями вважав і особливою прихильністю вирізняв. Це діялося кількома днями пізніше повернення з Галлії після чотирьохлітнього перебування там і за тиждень до приходу печальної звістки про поразку і смерть Літорія, ім’я якого Аецій не раз споминав упродовж першого дня приязні, здіймаючи чару на його честь і виражаючи незламну надію, що наступного року в їх гроні вже не забракне і звитяжного магістра кінноти…

Другий день приязні, сполучений із урочистістю хрещення Гавденція новим римським єпископом, проведено в маєтностях самого Аеція; третій — в укріпленому замку магістра обох військ Сигісвульта, під Каралісом на Сардинії; четвертий, на якому не було вже Сигісвульта, присвячено вшануванню пам’яті найшляхетнішого з римлян, збираючись у сам день смерті Боніфація, в десяті її роковини; п’ятий святковано у віллі Меробада під Фіденами[132], назавтра після настановлення поета магістром обох військ. То був єдиний раз, коли гроно приятелів патрикія, замість зменшуватися, збільшилося на прибулого з Іспанії Астурія. І це єдиний раз Флавій Меробад, замість проголошувати власні панегірики, слухав чужих, що ними засипали його поети з усіх кінців імперії, славлячи день його вивищення як найбільше свято Муз!

А коли по раз шостий, — саме на десятиліття повернення Аеція з вигнання і обіймання ним патрикіату, — зібралися у піценських маєтках Басса, то, крім господаря, лише Касіодор сів край бенкетного столу праворуч від найславутнішого, — а ліворуч magister utriusque militiae і Марцеллін. А тепер, — коли наближається до кінця сьомий день приязні і невдовзі перша зірка сповістить про настання хвилини прощання, — Марцеллін, замість тішитися, що займає місце одразу ж побіч Аеція, з жалем думає, що от — нема вже поміж ними того, чиє місце ще рік тому відділяло його від патрикія. Цей жаль відбивається у тужно усміхнутому погляді, який Марцеллін раз-у-раз кидає на коханого очільника, Аецій легко його прочитує… прочитує і ще щось: німий докір та образу… Проте зовсім не розгнівається, лише надме легковажливо губи і з нехіттю стене плечима…

Так, правду каже погляд Марцелліна: Аецій має на одного приятеля менше, та що порадиш… Велика поетична слава і найвища військова посада — чи це не забагато трохи на одну людину?!… Марцеллін повинен знати і вірити, що патрикію дійсно неприємно було приносити Меробада в жертву, але що ж він міг удіяти?… Захищаючи панегіриста, розривати спілку із сенатом?… починати боротьбу з могутніми родами тоді, коли Валентиніан все енергійніше і з кожним днем ефективніше збирає правників та урядників довкола себе в нову сильну партію?!… Був би безумцем, якби так учинив — а без нових панегіриків обійдеться…

Молодий поганин чудово розуміє німу відповідь патрикія. Аецій-бо вже не збагне того, що Марцеллін не лише з жалем, але і з деяким острахом думає про кривду приятеля: переповнений гнівом і гіркотою Меробад повістю відійшов од давнішого діяльного життя і сховався самотньо в якомусь сільському відлюдді у Бетиці.

«На святих геліконських сестер, — скрикує подумки щиро зляканий Марцеллін, — скільки ж вільного часу матиме він тепер на писання поганих віршів і варварської прози?!…»

Басс поглядає на небо. На першу зірку ще, на щастя, почекають, але на заході червоніше, ніж зазвичай, сонце давно вже запалило блідо-сині вершини бруттійських пагорбів і ось — величезне, пломінногриве, прекрасне, — хилиться все нижче і нижче за їхні мальовничі схили, останнім пучком променів рожево барвлячи стіни міста Скілаціуму гарним кольором дівочого тіла. Ще хвилина — і повністю зникне, розпливаючись у чарівному казковому Океаносі тисячею барв і тисячею леліток…

Касіодор таким самим рухом, яким його прабатьки