Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

з синочком. Бачу, як Володимир з нетерпіння, бо вона дуже повільно спускалася, кинувся взутим у воду, забрів чи не по пояс, підхопив сина Ізяслава на руки. А Рогнеда, засміявшись, зістрибнула з трапу, і вони побрели до берега. Ось цю сцену я й хочу відобразити на полотні. Виходять вони до берега бродом, він із сином на руках, вона поклавши йому голівку на плече, а позад них ціла вервечка лодій на Дніпрі – зсередини його й до берега. Купецький караван, що йшов із варяг у греки…

– І коли картину «Володимир зустрічає у Вишгороді Рогнеду з сином» можна буде побачити?

– Ще не знаю, але ось-ось почну працювати. Ось-ось…

Не почав… Хоч картина в його душі, як він зізнавався, «вже визріла і просилася на полотно».

Як уже мовилося, Василь був затятим рибалкою. Мав він гумового човника, що звався «Лисичанка» (випускали колись такі, автор цих рядків теж такого мав), ним він звично подався на простори Київського водосховища. Рибалив далеко від берега, там у нього були чи не потаємні, уловисті місця, де особливо гарно брав судак… А човник легенький, хисткий, для тихої ставкової води. І не морем-водосховищем ним плавати, а тихими поетичними річечками чи, як уже згадувалося, патріархальними ставками.

Тієї осені – а була пізня осінь, мрячлива, вітряна, туманна, – часто зчинялися бурі-шторми. А Василь Васько того разу аж надто заплив од берега. День був вітряний. У Васька було хворе серце, і лікарі йому постійно радили берегти себе, не перенапружуватися, не хвилюватися… Кінчилось все печально – хвилі прибили до берега перевернутий гумовий човник Васька. Тіло його так і не знайшли.

Уже й не знаю, чи нині хоч хто ще у Вишгороді пам’ятає такого художника і риболова. Бодай, ті, хто, як і він, захоплюються риболовлею.

А я хоч і рідко буваю у Вишгороді, але неодмінно йду до берега… І бачу там картину Василя Васька «Володимир зустрічає у Вишгороді княгиню Рогнеду з сином». Такою, яку її хотів намалювати Василь Васько.

Що не кажіть, а таки гарно в світі жити. Гарно тоді було, тисячу літ тому – попри все гарно, – гарно й нині, теж попри все, гарно буде й через віки після нас – попри, попри все, життя є життя…

Посміхається Рогнеда променисто. І щаслива-щаслива, бісова жінка. І така ж вона гарна, гарна…

А на плече Рогнеди сіла білосніжна дніпровська чайка.

То – як душа її.

І Білобог ще посилає всім свої білі дні…

Минуть роки, і картину про те, як Володимир вибрав Анну, створить інший художник – полотно, масло.

Картину Миколи Дудченка[27] я побачив в Інтернеті. Картина мальовничо-гарна і магнітом притягує до себе людські очі й душі.

Називається вона «Володимир і Рогнеда» (хоча князь вже вподобав Анну), диптих, полотно, масло. Розмір 95×1000.

На ній вони й зображені у вирішальну мить, коли Володимир вибирає собі жону-супутницю і помічницю. Праворуч – полоцька княгиня Рогнеда (хоча на той час вона вже була княгинею київською) з волхвом, ліворуч – візантійська царівна Анна з християнським священиком. А посередині картини, присівши, глибоко задумався Володимир – кого йому вибрати: Рогнеду чи Анну? Життя завершується – не помилитися б!

Рогнеда вже зробила було рух, щоб кинутись до князя: це ж я, твоя любка-голубка!.. Невже од мене відцураєшся?..

З протилежного боку диптиху готова кинутися до князя Анна.

Їх зупинив мудрий волхв: «Стійте! Зачекайте мить. Не кваптесь! Хай князь сам вибере котрусь із вас. На яку покаже його перст, отже, така в неї доля, в іншої ж буде недоля…»

Так художник по-своєму розкрив тему хрещення Русі.

Володимир непорушно застиг, узявшись рукою за голову, він іще в глибокій задумі, але…

Але вже все вирішено. Хай полочанка й ближче до князя, та вона, Рогнеда, вже – минуле. І Рогнеда це усвідомлює, тож уся в полоні гіркоти й жіночої образи, що вибрано буде не її.

Вибрано буде Анну, бо Анна – це майбутнє. І його, Володимира, і Русі.

Ми повинні жити, підказує картина, не минулим, а – майбутнім. Свята істина! І Володимир робить свій вибір – він вибирає майбутнє. І не тільки для себе, а головне – для Русі. А майбутнє його і Русі теж буде з Анною, з новою вірою і новим Господом, якого князь вже тоді спізнав і назавжди прийняв у своє серце, а за ним Господа прийняла і Русь…

Тому й сонце нового дня на Русі зійшло красне.

Звідтоді воно завжди над нею буде красним.

Навіть у лихі часи. І в його промінні ми й живемо – нащадки русичів.

Є в українській мові, красній, до речі, ціла низка –