Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

потім з’явилося щось жахливе — і той зник. Що ж це було, які похмурі сили ховаються по незліченних закутках цього триклятого палацу?

Варвар узяв дівчину за руку, збираючись піти зі зловісної зали, — і завмер, не дихаючи. Здалеку, з боку тієї зали, в якій вони бенкетували, чувся тихий шурхіт кроків. Сумніватися не доводилося, до них хтось наближався, м’яко ступаючи босими ногами. Кімерієць зірвався з місця, тягнучи за собою дівчину, він сподівався, що зуміє вибратися на майдан через інші двері, уникнувши зустрічі з незнайомцем, ким би там він не був.

Проте вони не встигли ще добігти до арки, коли важка шовкова завіска за їхніми плечима розсунулася і до кімнати зазирнула людина. Це був чоловік, теж вельми схожий на того, що трапився їм, на свою біду, по дорозі в палац, — такий самий високий, дебелий, у пурпурній туніці, стягнутій на талії оздобленим золотом і коштовностями поясом. Біля стегна висів короткий меч, проте чоловік навіть не торкався його руків’я, він нерухомо стояв, байдуже розглядаючи прибульців. У його бурштинових очах “не відбивалося нічого, окрім відчайдушної нудьги. Тишу розірвав сонний голос незнайомця. Так само байдуже, ні до кого не звертаючись конкретно, він вимовив кілька слів невідомою Конану мовою.

Кімерієць відповів стигійською і одразу ж почув запитання, задане тією ж мовою:

— Хто ви?

— Я Конан-кімерієць, — гордо випроставшись, відповів варвар. — А її звуть Натала, вона бритунка. Скажи нам, що це за місто?

Незнайомець мовчав, але його сонний мрійливий погляд, що ковзнув по дівчині, затремтів, очі зажевріли.

— О юне створіння, ти прекрасніше за всіх, кого мені тут доводилося бачити! Хто ж ти, о золотоволоско, в якій із благословенних країн народилося таке диво? В Андаррі, Тотрі чи, можливо, у виблискуючій срібними зірками Кут?

— Що ти верзеш? — запитав роздратовано Конан, який терпіти не міг порожніх слів.

Незнайомець не звернув на його слова жодної уваги і, захлинаючись від захоплення, продовжував:

— Справді, мені снилося чимало красунь, вони були стрункими й граційними, немов сарни, їхнє волосся було темніше найтемнішої ночі. Але твоя шкіра біліша за молоко, очі прозоріші, ніж повітря світанку, ти солодша нектару найніжніших квітів. Ходи ж до мене, о прекрасна з прекрасних, королево моїх снів!

Він підійшов до Натали танцюючим легким кроком і простяг руку, у яку одразу ж поцілив величезний кулак Конана.

Незнайомець похитнувся, зашипів від болю, його очі здивовано розкрилися.

— А це що таке? В моїх снах мене ж і б’ють?! — закричав він. — Ах, негіднику! Забирайся з очей моїх! Зникни! Геть! Наказую тобі — зникни!

— Це ти зараз у мене зникнеш! — гарикнув розсерджений кімерієць, і в його руці блиснула шабля. — Це так тут у вас гостей зустрічають?

Сонний вираз в очах незнайомця змінився безмежним здивуванням, потім у них з’явилося розуміння.

— Присягаюся Тогом! — вигукнув він. — Ти живий! Ти існуєш насправді! Хто ви? Як ви потрапили у Ксутал?

— Прийшли з пустелі, — пояснив похмуро Конан. — Ми ввійшли до міста надвечір, ледве живі й голодні, немов вовки, а тут бачимо — стіл зі стравами й жодної живої душі. Що нам залишалося робити? Ми сіли, вгамували голод і спрагу. Заплатити нам, щоправда, нічим. У мене на батьківщині гостя, навіть непроханого, перш за все годують, а у вас, людей цивілізованих, все, вочевидь, інакше… Ми прийшли з пустелі, туди ж і повернемося, не заподіявши нікому зла, бо — присягаюся Кромом! — не подобається мені це місто, в якому трупи носяться по вулицях, розмахуючи мечами, а сплячих пожирають якісь безглузді тіні!

Останні слова Конана буквально приголомшили незнайомця. Його обличчя миттєво пожовтіло.

— Що ти сказав? Тіні пожи…

— Тіні — не тіні, не знаю, як їх назвати. Щось таке, що приходить і йде, а від людини залишається одна-єдина крапля крові.

— Ви бачили? Що ви бачили? — незнайомця проймала дрож, його голос зривався.

— Лежав тут один на подіумі, — почав Конан, — несподівано бачимо, накриває його величезна тінь, а коли зникає…

Незнайомець уже не слухав. Він пронизливо завищав і кинувся навтіки. Ударившись об стіну на повороті, він упав, але одразу ж схопився і помчав геть, вигукуючи щось на повний голос. Конан стояв, не в силах зрушити з місця від подиву, дівчина з відчаєм чіплялася за його руку. Крик незнайомця швидко даленів, його підхоплювала луна, відбиваючись від стель незліченних приміщень. Зненацька крик обірвався на високій ноті — і все стихло.

— О Кром! — Конан тремтячою рукою витер піт з чола. — Це місто воістину прокляте! Ходімо звідси негайно!

— Примари! Примари! Тут все мертве! — ридала дівчина. — Ми приречені! Ми в пеклі! Так, це пекло! Ми померли там, у пустелі, а тут тільки наші примари! Духи-и-и-и!

Вона розридалася, і варвар сердито ляснув її своєю важкою п’ятірнею. Дівчина залементувала ще голосніше.

— Духи так не волають! — цілком резонно зауважив кімерієць. — Живемо, я ж відчуваю! А тут стоятимемо, їй-право, голів позбудемося. Ходімо!

Проте, ледве переступивши поріг наступної зали, вони зупинилися. Назустріч їм знову хтось ішов. Хтось або щось. Зіниці варвара звузилися, ніздрі затремтіли — він відчув тонкий запах пахощів, такий самий, як в одній із перших зал. Під аркою з’явилася неясно окреслена постать людини. Кімерієць невпевнено кашлянув, а Натала розкрила від здивування рота.

Перед ними стояла струнка, прекрасна дівчина, її чорні очі зачудовано дивилися на них з-під довгих вій. Весь її одяг складався з вузької пов’язки на стегнах, прикрашеної бісерною в’яззю й коштовними каменями. Синювато-чорне волосся важкою хвилею спадало на плечі, підкреслюючи алебастрову білизну шкіри. Її врода була такою сліпучою, що у варвара перехопило подих. Овал обличчя незнайомки був типово стигійським, проте в стигійок ніколи не траплялося такої білої шкіри.

— Хто ви? — запитала дівчина стигійською, її голос був високим і мелодійним. — Як ви сюди потрапили? З неба звалилися?

— А ти хто така? — запитанням на запитання грубо відповів варвар.

— Мене звуть Таліс, — сказала дівчина. — Я родом зі Стигії. Але розкажіть мені, нарешті, як ви потрапили до цього міста? Не може ж того бути, щоб ви прийшли сюди з доброї волі.

— Не може бути, говориш! — спалахнув кімерієць. — Це того, що ми тут бачимо, не може бути! Ми ледве дісталися сюди на заході сонця, ледве живі від голоду і спраги. Біля воріт валявся якийсь труп, який через пару хвилин напав на мене з мечем у руках. Ми зайшли до палацу й бачимо — стіл заставлений їжею та глеками з вином. Потім натрапили на сплячого чоловіка, який раптом зник, коли його накрила якась тінь… — кімерієць уважно