Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

За вікном було видно залиті зеленкуватим місячним сяйвом тереми й будівлі, чорну стіну, воїв нічної сторожі, що, спираючись на списи, стояли біля блискучих мідяних бил.

- Ти мовчиш, Рогнідо! Що, знову якась хула?

- Муже мій, Володимире, - сказала вона. - Шкодую, що й почала розмову. Що хула людська - адже ми живемо душа в душу, маємо синів, тиша в нашому домі й мир між нами... Я не слухала, не хочу слухати того, що говорять злі люди. Ти робиш праве діло, Володимире, ти богатир, витязь, князь князів, великий государ Русі, всі це знають.

Його розчулили й піднесли ці слова Рогніди.

- Так що ж мені нині Гора? - вирвалось у Володимира.

- Ти могутній і дужий, - відповіла Рогніда, - але дужа й могутня такожде Гора.

- У чому, в чому її сила?

- Коли ти виїжджав з Києва, вони думали не про Русь, а про себе, все собі й собі...

- Я знав це, Рогнідо, але не боявся - в Києві сидить моя жона-княгиня.

- Ти з своїми воями проливав кров у землях Русі, а вони тільки й ждуть, щоб ти їм дав землі. Володимир засміявся:

- Та хіба ж я не знаю Гори?! Що робити - без неї не можу жити, вона підпирає мене, але мушу такожде дбати й про землі, де є свої князі, воєводи й бояри. І землям цим доводиться, Рогнідо, нелегко, за багато літ я пройшов Русь з кінця в кінець, усі землі дадуть мені що можуть, але хочуть мати й своє, в кожній землі є свій суд і правда, свої закони й покони, кожна молиться своїм богам. Он, - він показав очима на требище за стіною, - стоять боги всіх земель, я молюсь їм, вони бережуть мене...

- Я тільки жона твоя і не все розумію, Володимире. Тоді скажи, чому ж Гора та й увесь, либонь, Київ нині не моляться нашим богам?

Обличчя Володимира стало суворим.

- Бачив нині, так. Гора не молиться моїм богам, богам Русі.

- Християни вони.

- Знаю, бачу, - сердито кинув Володимир. - Християни вірять у бога отця, сина, святого духа... Слухай, Рогнідо, вся Русь нині не прийме Христа. Я дозволив людям земель молитись тим богам, яким самі бажають. Перун чи Христос - хіба не однаково?

- Вони не тільки моляться, а багато знаю тепер про християн, вони кажуть, що бог освячує їхні багатства, а убогому дає рай на небі... Не розумію, не розумію, чому в християн є якась сила.

Володимир допитливо й з глузливою посмішкою подивився на неї.

- Я справді багато літ провів у походах і не знаю, що робиться у мене вдома. Може, й ти такожде християнка?

Обличчя в Рогніди було суворе, на ньому виразно окреслювались у місячному промінні великі очі.

- Я вірую, - твердо промовила вона, - в богів моїх отців - Єдина й Тора, вірую такожде і в твоїх богів Перуна й Дажбога... Ти - моє серце, душа й віра...

- Прости, - поклав на її плече свою руку Володимир. - Мені дуже боляче, Рогнідо, через те й говорю так. Я знаю тебе, вірю в тебе. Наша віра, наш закон, наша сила переможуть усе.

- Але вони не вірять нам, вони їздять у Константинополь, ромеї їдуть сюди, ти ворогуєш з Горою, а вона шукає друзів і помочі за морем, у Візантії.

- Отепер я почув те, що найбільше мене турбує, - сказав Володимир. - Ти сказала правду, Рогнідо.

Він встав і підійшов до вікна. Піднялася з крісла, пішла слідом за ним і Рогніда. За вікном було видно двори Гори, темні тереми, стіну, а за нею Подол, води Дніпра, луги й ліси потойбіч, небо з усією його красою - великим жовтавим місяцем, кволі жаринки зір.

- Я не боюсь Гори, - промовив Володимир. - Добра й щастя бажаючи людям Русі, пройшов її з кінця в кінець возз'єднав, устроїв.

Дивлячись перед собою, він, либонь, пригадував далекі походи, гостинці в полі, вогні на могилах, тупіт копит.

- Я беріг старий закон і покон, стеріг віру отців, але немає нічого незрушного в світі. Прийде час, і я зміню старий закон новим, я вклоняюсь старим богам, сама ж душа моя шукає нової, іної віри.

Притулившись до плеча Володимира, Рогніда слухала його слова, й спокій сходив у її душу, вона любила мужа свого - суворого, рішучого, дужого, - тільки не вміла цього сказати - що слова, тільки серце може відповісти серцю!

- Ось чому, - говорив Володимир, - чую брань велику, бачу множество крові, горе безлічі людей. Не тут, не на Горі й не на полі цьому, вирішується майбутнє Русі - ми, руські люди, такі, як є, ми сваримось, вміємо й миритись, ми міцні й дужі, о, які ми міцні, Рогнідо... Але ми не одні, багато ворогів оточують Русь, я пройшов її всю, робив що міг, нині мушу йти в новий похід...

- У новий похід?

- Так, у новий і останній похід, Рогнідо, проти ворогів Русі.

4

Вовчий Хвіст - права рука князя Володимира, головний його воєвода. Повернувшись з далекого походу, він не може, як усі, одразу йти додому, до пізнього вечора приймає з-за Дніпра дружину, вже потемному радиться з князем.

І от нарешті свій терем за високим частоколом, воєводу зустрічає жона Павма, діти, у світлицях пахне медом і живицею. Вовчий Хвіст стає на коліна перед образом Христа.

Він привіз подарунки - жоні оксамити й атласи, золотий пояс з Тмутаракані, дочкам - узороччя, оздоби, синам - пояси з набором, криві ножі, чоботи.

Що було ще в одному міху, який Вовчий Хвіст сам зняв з воза, вніс у терем і сховав під ложем, ніхто не знав - то вже діло його, воєводи.

А тоді, потемному, до терема почали заходити й гості - сусіди-бояри, кілька мужів - далеких родичів воєводи, ключар Гори Воротислав.

Сіли до столу, де жарко палали свічі. Павма поставила мед, ол, всякі страви. Випили, закусили, поминаючи мертвих, бажаючи щастя й здоров'я живим.

- Далеко ходили, воєводо, - говорив Воротислав, - ми вже тут очі прогледіли, вуха прослухали, вас дожидаючись.

- Земля велика, бояри, сонце в один час сходить над усіма нами і в один час заходить, але де Ітиль-ріка, а де Тмутаракань! І невгамовний наш князь,