Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

— Доведеться тікати.

— Втечеш, коли дружина наплодила з півдесятеро. В кого діти — тому заказано шляхи.

— А чого ж ти такий плодючий! — штовхав його хтось із жартунів. — Ти б по-чернецькому…

— Іди ти під три чорти, — відмагався той під бучний регіт молоді.

А Горленко повільно й неухильно гнув своє. Дали йому селяни поволівщину — четвертого бичка від річного приплоду; дали медове, і десяту рибу з улову, і звірячі шкури. І всього йому було замало. Нове життя вимагало нових затрат. Не можна було відставати від інших полковників. А на бенкети, пишний одяг, пиятику та різні витівки не вистачало того, що-витягав він із поспільства.

— Ось тобі й старшина, — крехкали вони, віддаючи Горленкові останнє.

— А хіба старшина — не той же пан? — відгукувався хто-небудь.

— Навіть гірший за пана, бо він знає, де в людини останнє личко заховане.

— І скільки в жінки полотна в скрині.

— І скільки яєць несе кожна курка.

І незмінною луною гомоніли молоді, самотні й завзятті. — Тікати тра! Скрутить він нас у баранячий ріг.

І стриманою загрозою гули молоді басисті голоси.

Але безнадійно хилилися батьки. І сльозилися, каламутніли баб'ячі очі, з'їдені димом, наче віконні шибки в осінню пронизливу мжичку.

У Потоцького була велика картярська гра.

Сивоусі магнати; блискучі угорські й саксонські драгуни, панії, прелати й мало не вся околишня шляхта юрбилися навколо зелених столів, де відбувалися тpaгeдiї і лихі жарти примхливої долі. Мовчазні пахолки розносили таці з келихами меду й солодких вин. Золотими списиками дрижали вогні високих воскових свічок у канделябрах та жирандолях. І падали на зелене сукно барвисті прямокутники карт, даруючи одним багатство, а в інших відбираючи останнє.

За головним столом сидів і італійський граф Гвідо Фалієро. Він уже тиждень гостював у Потоцького, і на його пошану відбувся не один пишний бенкет. Говорили, ніби він таємний агент Казімо Медічі [172], що довгий час жив в Англії при дворі королеви Єлизавети. Говорили, ніби він готує отрути без смаку, паху й кольору, якими італійські володарі позбавлялися зайвих людей. Казали, що він складає гороскопи краще за всіх європейських астрологів, що йому відомий еліксир вічної молодості і що він дивовижний знавець картярської гри й навіть має перський талісман, від якого ніде й ні в чому не знає він поразки. А головне, гостює він у Потоцького недарма. Потоцький знов задумав якісь інтриги в Молдавії і сподівається, з допомогoю Фалієро, встановити зв'язок з Угорщиною і навіть самим цicapeм.

Тільки що скінчилася гра, Гвідо Фаліеро недбало тасував карти, і на його пальцях мінилися променистими зорями дивовижні діаманти. Зацікавлений таємним гостем, Горленко висунувся наперед і опинився по той бік зеленого поля.

— Prego unа partito, signore colonello[173], — простяг до нього колоду італієць, помітивши за Горленковим поясом полковницьку булаву.

Горленко збентежено озирнувся. Невже гордовитий чужинець звернувся до нього? І не помітив, що за його спиною стоїть Стефан Потоцький і хижі іскри палають в його блакитних очах.

— Heвжe пан полковник не грає? — спитав він, ставши поруч Горленка.

— Та… я… я… вельможний пане…

— Ну, звісно. Я бачив, як ви якось билися на зеленому полі з паном підчашим. Граф робить вам велику честь і пропонує карту.

І знов під владним поглядом Потоцького схилив голову старшина: простяг руку по карту, висипав із — гаманця двадцять червінців — усе, що було при ньому.

Він виграв тричі підряд. І кожного разу подвоював гру. Золотою лускою блищали перед ним червінці, дукати, флорини, гінеї та ліври. Горленко дивився на незнайомі монети, прислухався до їх мелодійного дзвону і, випивши келих токайського, знов потягнувся по карту. Приємне тепло розлилося по його тілу. Стало весело, зникла сором'язливість, що завжди оповивала його в пишних залах магнатського палацу.

— Граю на всі, - відповів він на запитливий погляд Фалієро.

Той мовчки схилив голову, і Горленко мимоволі замилувався з його тонкого горбуватого носа і вузького обличчя з гостренькою борідкою, із збитих вусів, з огняно-чорних очей і гриви, наче припудреної сивиною, чорно-синього волосся. Недбало тасує він карти. Діаманти, як паморозь, міняться на його пальцях — і падають на зелене сукно кopoлi в пишних кучерях, десятки й ciмки наче червoнi й чорні жучки. Навколо штовхалися шляхтичі в гаптованих кунтушах. Дзенькають остроги. Дзвенить золото і кришталеві келихи шампанського. Шипить вишукана польська мова всуміш із волоською та італійською. Горленко помічає, що з картами не все гаразд, але на запитливий погляд Фалієро непримушено кидає:

— Ще раз… На стільки ж.

Хтось із панства догідливо перекладає його вигук по-італійському. І знов чужинець недбало тасує карти, і знов падають вони на зелене сукно.

— Що?.. Що таке? — питає Горленко, обводячи панів очима.

— Вашу карту побито, — здивовано підводить брови Фалієро. — Дозвольте ще раз?

Горленко підводиться, хвилинку стоїть, спираючись долонями на стіл. Кров б'є йому в скроні, пече жаром щоки. А Потоцький насмішкувато мружить блакитні фарфорові очі; і, вловивши ледве помітній жест Потоцького, пахолок наближається до Горленка з новим келихом. Потоцький теж бере собі келих.

— Бажаю пану полковнику бути завжди таким же відважним на полі бою, як і на зеленому полі гри! — кидає Потоцький, підносячи келих над головою.

І важко зрозуміти — чи зловтішність, чи щирість, чи глузування бринить у його тоні.

Горленко машинально цокається. Шампанське приємно лоскоче його гортань пінявим іскристим холодом. Перед очима міняться вогні. Пливе юрба. Він мовчки відходить і, зупинившись біля вікна, чує, як крізь сон, уривок розмови:

— Я не розумію, чого ми так відстаємо від Волині й навіть Галичини. Вивозячи збіжжя, можна заробити у вісім, навіть у дев'ять разів більше, ніж на шинках та млинах.

Пронський зробив непевний рух.

— Тaк, але пан забуває, що для цього треба засіяти не сто ланів, як ми, а тисячу чи навіть більше.

— Тобто пан думав сказати — десять-п'ятнадцять тисяч?

— Ну, от бачите. Де взяти стільки ріллі? — відсапується Пронський, пускаючи хмари диму.

Тютюн у нього — справжній англійський, варений на меду, а дим його нагадує медовики. Горленко втягує його разом із пахощами і силкується зрозуміти, що задумав Ружинський. Збіжжя? Нащо? Одне ясно: справа така корисна, що треба хоч би там що довідатися, в чому річ.

Але спогад про програш різонув, як ножем. Нащо, нащо він згодився грати?! Хай він буде тричі проклятий, коли ще раз наблизиться до зеленого столу, навіть переступить поріг гральної зали. Програти за півгодини дворічний прибуток свого хутора! Адже