Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

жаль, так, вельможний пане. Разом із Баличиною землею витоптали чотири волоки його пшениці і спалили кілька скирт.

— А як поставилося козацтво до його навернення в католицьку віру?

Юстовський зітхнув і журливо схилив голову.

— Як і належить хамам. Тільки заможніша старшина, що сама прагне шляхетства, зрозуміла його. Проте хіба хто-небудь зважає на те бидло…

— Від ворон відстав, а до пав не пристав, — зареготав Потоцький, блиснувши сліпучо-білими зубами. — Так ось передайте цьому шляхтичеві ех genere chamorum[171], що я сплачу йому всі збитки, якщо він ступить до мого війська. Цікаво мати на своїй псарні цього приборканого вовка. Я дам йому проповідні листи. Хай він сформує нам новий козацький полк. І скажіть йому, що коли він справді вірний син католицької церкви і оборонець ойчизни, то за два місяці він мусить показати мені той полк, вимуштруваний на кшталт угорської гусарії або моїх улюблених драгунів.

Патер Юстовський це вірив своїм ушам.

— Яка шляхетність! Який жест, повний величі, - жест, гідний стародавнього Риму! — захоплено белькотів він… — Простягти руку ворогові, хамові… Винагородити в сто разів за збитки, що заподіяли йому інші… «Блаженно черево, що тебе породило, і cocцi, що вигодували тебе», — скажу я словами євангелія.

Потоцький задоволено покручував мусянжеві вуса.

— Вчора я відмовився вiд дальших послуг капітана Свендборга, — недбало кидав він слова. — Ці шведські ландскнехти не складуть собі ціни. Чому не взяти на їх місце цього шляхтича подлєйшогo гатунку?! Я гадаю, що він виправдає себе. До речі, я хотів вручити пану пробощу на бідних його парафії трохи грошей. Я буду дуже радий, якщо пан пробощ так улаштує справу з цим хлопським отаманом, що не я запрошую його до себе, а Горленко сам запропонує мені свої послуги.

З цими словами Потоцький витягнув з гаманця щупку блискучих червінців і недбало кинув на срібний піднос.

Патер Юстовський упадав коло Потоцького, як голодний кіт коло сирого м'яса, супроводячи його до колебки. Потім повернувся до ризниці, нашвидку перелічив гроші, один червінець укинув до карнавки на бідних, а решту собі в кишеню і крикнув служникові, щоб подавали обід.

Юстовський поставив справу так, що не Потоцький запрошує Горленка до себе, а він, Юстовський, умовив Потоцького прийняти пана сотника до свого війська. Горленко ухопився за цю пропозицію, як за дар божий. Нова посада звільняла його раз назавжди від зустрічі з Баликою та з іншими козаками.

Гаряче взявся він до роботи. І, діставши проповідний лист, набрав «гультяїв» із колишніх співучасників Mocковського походу. День і ніч був він cepeд своїх козаків, стежачи за кожною підковою, за кожним жупаном, кожною шаблею й уздечкою. На прохання Юстовського, yгopський поручик Кніпріц пояснив йому принципи німецького військового ладу. Горленко добре запам'ятав кожну дрібницю, і коли через два місяці відбулося урочисте оказування нового полку, він міг зробити честь королівському палацові.

Потоцький задоволено мружився, пропускаючи його повз себе урочистим маршем, потім покликав Горленка.

— Пане сотнику, дарую вам полковницьку булаву та маєток Мостище, — урочисто сказав він, — і сподіваюся, що пан і далі буде таким же дбайливим отаманом і виправдає свою нову гідність.

На цей раз Горленкові не підказували. Чемно вклонившись, він схилив коліно перед своїм сюзереном і побожно припав до його руки.

Брацлавщина саме тоді залюднювалася. Вона була суміжна із степом, де кочували татарські орди, тому і життя тут було під постійною загрозою нападу, і тільки міцні замкові мури могли врятувати брацлавів від щохвилинної небезпеки. Ось чому першими прийшли сюди магнати-колонізатори з своїм військом, під обороною якого почували вони себе безпечно. І стала Брацлавщина країною великих латифундій, де кожен магнат володів мало не цілим повітом, а втікачі-селяни оселялися на неораних землях, але вже наданих магнатам від королівського уряду.

Залюднювалася країна швидко. Фільварків тут ще не було. Але чималі прибутки волинських та галицьких магнатів не давали спокою брацлавському панству. І, перетворюючи свої мрії на дійсність, почали вони наступати на селянина.

Посипалися данини за данинами, толоки за толоками, а толоки почали перетворюватися на панщину, та не завжди скорялися їй степовики. Звикли вони до військової небезпеки, до боротьби з татарами, з природою й хижаками. Загартовані в боротьбі, опиралися вони панським зазіханням, і якщо магнатові, оточеному військовою силою, щастило визискувати, то це вже було не під силу дрібному дідичеві, бо він щохвилини стояв віч-на-віч із своїми підсусідками чи то слобожанами.

Ставши вірним васалом Потоцького й потрапивши до магнатського палацу, щоправда, не як гість, а як двірський полковник, Горленко відчув, що доведеться перебудувати все своє життя. Треба й причепуритися за модою, і хату оздобити по-європейському, щоб не сором було привітати гостей. Треба й челядь пристойно одягнути, і ридван замовити, і дружину привчити до шляхетських звичаїв та витівок. А на це треба грошей і грошей.

І взявся він за свою челядь та хлопів.

Сплачували вони йому різні данини, приходили кілька разів на рік на толоки, але панщини в них не було, і звалися вони не хлопами, а делікатно — підсусідками.

Знаючи їх завзяту вдачу, Горленко не був певний, як вони поставляться до його зазіхань. Зопалу вони могли підпалити хутір, а Горленко був надто обережний, щоб рискувати своєю садибою.

Ось чому почав він спроквола домагатися свого.

Він мало не подвоїв толоки, скликаючи селян або гатити греблю для рибного ставу, або орати землю під озимину, або молотити, або капусту квасити.

Поспільство бурчало:

— Та невже так можна, пане полковнику? Щохвилини відриваєшся від господарства. Ані змолотити, ані буряків повикопувати.

— Та я й сам бачу, — хитро підтакував він. — Але що ж робити? Я теж не можу, щоб усе гнило в полі.

— Змилуйтеся, пане полковнику. Робиш від зорі до зорі, а в самого серце в'яне, як подумаєш, що воно вдома.

Горленко удавано замислювався, морщив брови і зненацька, начебто знайшовши раду, розпливався усмішкою:

— Ну, добре! Замість працювати шість день, приходьте тепер на три дні і на тому тижні знов на три.

Селяни перезиралися, чухали потилиці і знехотя згоджувалися. А Горленкові тільки того й треба. Минуло два-три тижні, і знов на хуторі знаходилася негайна робота, знов скликав він селян на шарварок. І знов бідкалися вони, і знов Горленко, зглянувшись на їх прохання, розкладав їм роботу на кілька тижнів рівними частками.

— Падлюка, — з ненавистю сичали селяни. — Всього йому замало.

— Це його ксьондз підбурює, — із забобонним жахом шепотіли баби.

— Ксьондз ксьондзом, а зиск зиском, — похмуро відгукувалися чоловіки. — Бачить, що всі навколо починають шкуру з людей дерти, ось йому