Володимир Кирилович Малик - Чорний вершник

Арсенові не терпілося. По очах Палія бачив, що той має сказати щось важливе.

— Ну, батьку! Палій розгладив вуса.

— Приїздили з Києва хлопці — Яцько і молодий Семашко…

— Що ж трапилося? — Арсен раптом зблід. — Якесь нещастя з нашими? Я чув, що на Київ нападали татари…

— Ні, ні, там усе гаразд. — Палій поклав козакові руку на плече, щоб заспокоїти його. — Знайшлася Стеха…

— Стеха?.. Де ж вона була?

— У Буджаку. Вона й зараз там.

— У Буджаку… — Арсен на мить замовк, а потім тихо спитав:- А Златка?

— Про Златку нічого не відомо. Арсен не приховував розчарування.

— Газі-бей сказав, що Златку викрав Чора, син Кучук-бея. Як же нічого невідомо?..

— Ось як! — здивувався Палій. — А ми маємо відомості, що це якраз Стеху викрав Чора… Вона його полонянка.

— Його полонянка! — вигукнув Роман схвильовано. — Я доберусь до нього і задушу, мов кошеня! А потім — хай буде що буде!

— Чекай, Романе! Не поспішай убивати. Ви не все знаєте, друзі…

— Що ж іще?

— Чора — мій племінник…

— Племінник? Чора?!. — Арсен і Роман були вражені.

— Його мати — моя молодша сестра Варвара.

— О!

— Так, моя сестра… Дружина Кучук-бея. Ось як буває! — Палій сумно похитав головою, а потім невесело усміхнувся. — Та іноді й нещастя. може послужити добру службу. Ось бачите? — Він витягнув шматок пергаменту. — Це ярлик… Він відкриє нам не тільки дорогу в Буджак, а й двері до хати білгородського мурзи. А там буде видно, що робити… Сестра допоможе…

— Батьку, так їдьмо ж скоріше! — Арсен схопився. — Не гаймося!

Палій лагідно усміхнувся.

— Зажди! Не поспішай. Треба як слід приготуватися в дорогу.

— А що нам збиратися?

— Як що? Потрібні коні, гроші, харчі… Та й кількох полонених не завадило б узяти з собою, може, доведеться викуповувати дівчину або обміняти… Не забувай і про подарунки: їду ж я в гості до рідної сестри!

Арсен почухав потилицю.

— І справді… Шкода! Де ж узяти грошей? — І він вивернув кишені. — Ось кілька шелягів… А в тебе, Романе? Роман сумно усміхнувся і розвів руками.

— У мене навряд чи й те знайдеться…

Гут наперед вискочив Сікач, зірвав з голови шапку.

— А братчики навіщо? Підемо по колу, дивись, і назбираємо на дорогу… Ану, хто більше? — І він перший кинув золотого.

В шапку посипалися монети — московські срібні карбованці, випущені царем Олексієм Михайловичем, польські злоті, персидські ріали, італійські дукати, іспанські дублони, англійські гінеї, австрійські, датські та шведські крони, німецькі талери, турецькі куруші та піастри… Мабуть, не було на світі такої монети, яка б у ті часи не потрапляла на Запорожжя.

Обійшовши побратимів. Сікач струснув шапкою, звідки почувся металевий брязкіт, і попростував на майдан, де клекотіло людське море…

Тим часом Палій, зрадівши такій несподіваній удачі, почав відбирати собі супутників.

— Арсен — раз, Роман — два, — загинав він пальці на лівій руці. — Метелиця — три. Сікач — чотири, я — п'ять… Ну, і досить, гадаю… А то, чого доброго, татари приймуть нас не за гостей, а за здобичників, — підсумував він.

— А я? — вискочив наперед Шевчик. — Ти про мене забув, Семене!

Палій не хотів брати старого, щоб не був зайвим тягарем у далекій і небезпечній дорозі. Однак і ображити його не хотілося. Тому сказав якомога м'якше:

— А може б, ви, батьку, зосталися дома? Чи ж охота вам трусити кістками аж до Дністра? Неблизький же світ!

Але Шевчик обурився і підстрибнув, як облізлий півень.

— Це ж хто труситиме кістками? Я?.. Та ти знаєш, хто я такий? — Він зробив паузу, витягнув догори тонку, зморшкувату шию, щоб здаватися вищим, а потім сам відповів на своє запитання: — Я — Шевчик! Я ще, щоб ти знав, пам'ятаю Гуню й Острянина! А з батьком Хмелем за одним столом сидів і чарку пив… Не кажучи вже про Сірка… І всюди я був перший!

— Позаду, — вставив, підсміюючись над хвальковитим побратимом, Метелиця.

Шевчик остовпів і закліпав, бліднучи, повіками.

— Це ж хто позаду?.. Я?! — Він розсердився не на жарт і вихопив шаблю. — Ах ти, пуцьверінок! Собачий хвіст… Ходи сюди, я проткну твоє товсте черево своєю залізякою, і тоді ти дізнаєшся, хто я такий!

І він справді ткнув шаблею прямо в живіт Метелиці, — той ледве встиг відхилитися.

— Ти що, старе помело, часом не здурів? — Усмішка враз щезла з м'ясистого, поораного шрамами і зморшками обличчя Метелиці. — А то, побий мене грім, як схоплю за ноги, то відразу опинишся за фортечною стіною, на смітнику!..

Вони стали один проти одного і, люто бризкаючи слиною, почали сваритися.

Козаки реготали. Сміявся і Палій.

— Ну, гаразд, хай їде старий! У дорозі пригодиться — куліш варити або вночі на чатах стояти… Йому однак не спиться… Шевчик зрадів.

— Невже візьмеш, синку? Справді?

— Я не жартую.

— Ото молодець! Дякую. А за куліш не сумлівайся! Я мастак на таке діло. Такий зварю, що держись!

— За живіт! — не втримався знову Метелиця, щоб не підкусити, і, заливаючись від реготу, плеснув важкою долонею миршавенького побратима по сухих, утлих плечах, аж той присів. — Го-орень-ко ти моє!

Шевчик розплився в добрій усмішці і прихилив голову до широких грудей свого друга.

3

Стояв жаркий південний травень. Це був той час, коли степова рослинність — тирса, буркун, будяки, ромен-зілля та інше різнотрав'я — дійшла свого розквіту і ще не почала сохнути під палючим промінням сонця, а тому буйно, як море, хвилювалася на безмежних просторах, і коні поринали в цьому барвистому морі по самі загривки.

Дикий степ, що відділяв запорозькі володіння від татарських кочовищ, козаки подолали за кілька днів.

Шевчик справді не став тягарем для товаришів. Незважаючи на похилий вік, міцно, мов реп'ях, тримався в сідлі, не скаржився на втому, а на привалах розпалював багаття, ставив триногу, підвішував казанок і варив пшоняний куліш, що припав усім до смаку.

На Великому Куяльнику їм зустрілися татарські чабани, які, забачивши козаків, чкурнули щодуху в степ. Отже, Дике поле залишилося позаду — починалися татарські володіння.

На переправі через Дністер, південніше Бендер, Арсен Звени-гора, який їхав попереду, раптом побачив великий кінний загін, що переправлявся на лівий берег. У вершників у сагайдаках було по два луки, не менше як по сотні стріл. У кожного — по двоє, а то й по троє коней.

Арсен зразу зрозумів, що то татарський чамбул вирушає по здобич на Україну. Він хотів повернути до своїх, але його вже помітили — і ціла сотня вершників направилася