Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати

Підійшло ще семеро. Інші збиралися біля правого бліндажа. Лейтенант Мас загинув. Командування перейняв на себе фельдфебель Райнеке. Патронів майже не було. Міномети були розбиті. Але два станкових і два ручних кулемети вціліли.

Пробилося до них ще десять чоловік із штрафної роти. Вони принесли боєприпаси, консерви, забрали поранених. У них були ноші. Відійшовши метрів сто, двоє відразу злетіли в повітря. Через артилерійський вогонь будь-який зв’язок майже до полудня налагодити не вдавалося.

Ополудні дощ перестав. Виглянуло сонце. Зразу ж стало жарко. Грязюка вкрилася кіркою.

— Вони кинуть на нас легкі танки, — сказав Рає.— Прокляття, де поділися протитанкові гармати? Адже ж вони мають десь бути, без них нам кінець!

Вогонь припинився. Надвечір прилетів ще один транспортний «юнкере». Його супроводжували «месершміти». З’явилися російські штурмовики й атакували їх. Двох штурмовиків збили. Потім упали два «месершміти». «Юнкере» не зміг пробитися. Він скинув свій вантаж за лінією фронту. «Месершміти» вели бій далі; вони мали більшу швидкість, ніж літаки росіян, але цих було втричі більше. Німецьким літакам довелося повернути назад.

На другий день почали розкладатися трупи. Гребер сидів у бліндажі. їх залишилося всього двадцять двоє. Приблизно стільки ж Райнеке зібрав на другому фланзі. Інші були вбиті або поранені. А спочатку їх було сто двадцять. Гребер сидів і чистіш свою гвинтівку. Вся вона була в грязюці. Він ні про що не думав. Він став машиною. Він більше не пам’ятав минулого. Він лише сидів і чекав, дрімав і прокидався, і був готовий оборонятися.

Танки з'явилися наступного ранку. Цілу ніч артилерія, міномети і кулемети обстрілювали лінію фронту. Телефонний зв’язок кілька разів відновляли, але він відразу ж знову переривався. Підкріплення, які їм обіцяли, не могли пробитися. Німецька артилерія була слабка. Російський вогонь був смертельний. У бліндаж влучало ще двічі, але він витримав. Це, власне, був уже не бліндаж, а шматок бетону, який хилився з боку на бік посеред багна, немов корабель під час шторму. Півдюжини снарядів, що впали поруч, вибили його з землі. Після кожного вибуху всі, хто в ньому засів, валилися на стіни.

Гребер ніяк не міг перев'язати собі плече, зачеплене кулею. Він десь знайшов у флязі трохи коньяку і вилив його на рану. Бліндаж і далі розгойдувався і гудів, але це був уже не корабель, що попав у шторм, а підводний човен, який повз по дну з пошкодженими двигунами. Не існувало більше й часу, його теж розстріляли. Всі причаїлися в темряві й чекали. І не було більше міста в Німеччині, в якому він побував два тижні тому. Не було ніякої відпустки. Ніякої Елізабет. Все це йому лише примарилося в лихоманці між життям і смертю — півгодини жахливого сну, в якому знялася й погасла ракета. Існував тільки бліндаж.

Російські легкі танки прорвали оборону. За ними йшла піхота. Рота пропустила танки і взяла піхоту під перехресний вогонь. Гарячі дула кулеметів обпікали руки. Люди стріляли далі. Російська артилерія їм більше не загрожувала. Два танки розвернулися, підійшли ближче й відкрили вогонь. їм було легко, вони не зустріли опору. Кулемети були безсилі перед танками. Тоді почали цілитися в оглядові щілини, але влучити в них можна було тільки випадково. Танки вийшли з-під обстрілу і стріляли далі. Бліндаж здригався, летіли уламки бетону.

— Ручні гранати! — гукнув Райнеке. Він узяв в'язку гранат, закину^ їх за плече і поповз до виходу. Після одного із залпів виліз надвір і сховався за бліндажем.

— Обом кулеметам стріляти по танках! — скомандував Рає. Вони спробували прикрити Райнеке, який хотів збоку підповзти до танків і в’язкою гранат підірвати гусениці. Це була майже безнадійна справа. Росіяни відкрили кулеметний вогонь.

Через деякий час один з танків замовк. Але вибуху ніхто не чув.

— Ми таки його накрили! — вигукнув Іммерман.

Танк більше не стріляв. Кулемети почали обстрілювати другий танк, який відразу розвернувся і зник.

— Прорвалося шість танків, — закричав Рає.— Вони ще вернуться. Перехресний вогонь з усіх кулеметів! Треба затримати піхоту.

— А де Райнеке? — спитав Іммерман, коли вони знову трохи отямились. Ніхто не знав. Райнеке не вернувся.

Вони протрималися до вечора. Бліндажі поступово перемелювались, але обидва ще вели вогонь, щоправда, слабший. Боєприпасів залишалося все менше. Солдати їли консерви і запивали водою з воронок. Гіршмаиу прострелило руку.

Сонце припікало. В небі пливли величезні, блискучі хмари. Бліндаж пропах кров’ю і порохом. Трупи надворі почали розбухати. Хто міг, заснув. Ніхто не знав — відрізано їх чи ще існує зв’язок.

Надвечір вогонь подужчав. Потім раптово майже зовсім припинився. Вони повилазили з бліндажа, чекаючи атаки. її не було. Минуло ще дві години. Ці дві години вимотали їх більше, ніж бій.

О третій годині ранку від дота не залишилося нічого, крім понівеченої маси сталі й бетону. Довелося вийти. Шістьох було вбито, трьох поранено. Треба було відходити назад. Пораненого в живіт удалося протягти кілька сот метрів, потім він помер.

Росіяни знов пішли в атаку. В роті лишилося тільки два кулемети. Всі залягли у воронці й оборонялися. Потім знову відступили. Росіяни гадали, що їх більше, ніж було насправді, і це їх рятувало. Коли залягли вдруге, вбило Зауера. Куля влучила йому в голову, і він помер відразу. Трохи далі вбило Гіршмана, коли той перебігав. Він повільно перевернувся і застиг. Гребер стягнув його у воронку. Він почав сповзати, а потім покотився на дно. Груди в нього були прострелені. Обшукуючи його кишені, Гребер знайшов закривавлений гаманець і взяв з собою.

Вони дісталися до другої лінії оборони. І згодом надійшов наказ відступати далі. Роту вивели з бою. Запасна позиція стала передовою. Вони знову відійшли на кілька кілометрів. В роті лишилося всього тридцять чоловік. Через день роту поповнили до ста двадцяти.

Гребер розшукав Фрезенбурга в польовому госпіталі. Це був нашвидкуру» обладнаний барак. Ліву ногу у Фрезенбурга розтрощило.

— Збираються ампутувати, — сказав він, — Якийсь нікчемний асистентик. Нічого іншого не вміє. Я наполіг, щоб завтра мене вивезли. Краще нехай ногу спершу огляне якась тямуща людина.

Він лежав на похідному ліжку з дротяною шиною на коліні. Ліжко стояло біля відчиненого вікна. З нього було видно клапоть рівнини; на лузі цвіли червоні, жовті, сині квіти. Повітря в кімнаті було важке. Тут лежало ще троє поранених.

— Як там Рає? — спитав Фрезенбург.

— Поранений в руку. Кістка ціла.

— Він у госпіталі?

— Ні. Залишився в роті.

— Я так і думав. — Фрезенбург поморщився. Один бік обличчя в нього усміхався, другий, зі шрамом, лишився