Станіслав Лем - Фіаско

само, якби він не лютував і не заходив у не вельми доречні суперечки з ні в чому не винним отцем Араго. Ні, нічого не змінилося б, якби він робив свою справу мовчки.

Гаррах підхопився з сидіння біля керма і, тільки-но почав випростувати ноги, ним закружляло по всій навігаторській. Інакше він не міг дати вихід своєму лютому гніву, який знову повернувся до нього і квапив не сидіти й, згорнувши руки, дивитись на кліматичне — якби тільки кліматичне! — божевілля ураженої тераджоулем планети. Якби він міг, то вимкнув би зображення, але це тут годі було зробити Еліпсоїдальний інтер’єр оперізувала галерея, яка відділяла верхній горизонт від нижнього. Заточуючись на широко розставлених ногах, наче моряк під час хитавиці, він вибіг нагору, щодуху оббіг усю галерею — хтось міг би подумати, що його охопило бажання тренуватись із бігу. На лонжеронах, які збігалися, мов спиці великого колеса, серед діагоналей, прикріплених до стелі, був операційний центр. Вісім глибоких крісел оточували терміналь, схожий на пласко зрізаний конус. На столику перед кожним кріслом пустотливо блимав зелений монітор. На дошці цього конуса-столу лежала покинута чернетка ультиматуму, накидана похилим, шпичастим Стіргардовим письмом.

Зайшовши між крісла, Гаррах зробив те, в чому ніколи в світі не запідозрив би себе: перевернув аркуш чистим боком догори й роззирнувся, чи за ним хто не стежить. Однак тільки миготливі екрани видавали тут якийсь рух. Гаррах сів у крісло командира, глянув праворуч, а відтак ліворуч. Крізь клиновидні нижні вікна в сріблясто-пластиковому обличкуванні лонжеронів видно було навігаторську, що теж блимала чергою різнобарвних вогників, і сяйво, яке весь час ішло із головного екрана, — тьмяне світло Квінти. Гаррах сперся ліктями на косий пульт і затулив обличчя руками. Якби він умів, якби міг, то, мабуть, заплакав би після цих содома й гоморри.

КВІНТЯНИ

Він здавався цілком спокійним і ні з ким не попрощався. Ніхто з товаришів не сів з ним у ліфт, коли настав час старту. У звичному білому скафандрі з шоломом під пахвою він дививсь, як мелькають номери палуб. Двері розсунулись автоматично. Сріблясто-біла ракета, яка ще ні разу не прошивала атмосферу й жар іще не обпалив ні її носа, ні боків, у склепінчастому стартовому залі здавалася напрочуд маленькою. Він пішов до неї ажурною залізною плитою, яка глухо відгукувалася на кожен його крок. Відчував, як зростає його вага — знак того, що «Гермес», не збільшуючи тяги, віддаляється кормою від планети, щоб надати йому належного поштовху під час старту.

Він роззирнувся довкола. Високо, в точці перетину аркових балок, горіли яскраві люмінесцентні лампи. Він зупинився в їхньому безтіньовому світлі, щоб надіти шолом. Над ним відкрився люк кабіни. Клацнули затискачі скафандра, і він інстинктивно торкнувсь широкого обода манишки, вдихаючи кисень, бо був уже відрізаний від повітря, яке заповнювало зал.

Тиск трохи підскочив, але тут же сам собою вирівнявся. Підіймач, на який він ступив, рушив угору. Люк, хвилину тому ще темний, раптом заяснів ізсередини, рухливий східець торкнувся порога й завмер. Неквапливо переставляючи через поріг ноги в великих черевиках і сунучи рукою в еластичній рукавиці по трубці поручня, він нахилився й заповз досередини ногами вперед, обіруч узявся за скоби над перемичкою й м’яко опустився в глиб ракети.

Люк закрився. Долинув наростаючий мелодійний свист — це газонепроникний ковпак, що висів досі над ракетою, опустився на неї, і гідравлічні поршні дотискали його до кріплення катапультової воронки, щоб під час старту ракети з корабля не вийшло повітря і щоб його не отруїло полум’я двигунів.

Легко, наче в тренажері, він підняв гофровані шланги кондиціонування, вгвинтив їх у відповідні муфти скафандра, і багнетні защіпки відразу заскочили на доказ того, що різьба ввійшла у різьбу. Він був уже з’єднаний з ракетою, її стінне оббиття почало розбухати, аж поки він повис в еластичних сповивачах, але тільки по пояс, щоб мати вільні руки.

Місця було не більше, ніж у єгипетському саркофазі. Так, власне, не раз називали ці одномісні спускні апарати. Ручка автомата відліку була з правого боку. На рівні очей в обличчя йому крізь скло шолома світили таблички аналогових покажчиків і дигітальні запасні лічильники висоти, потужності, штучний горизонт, а посередині — чотирикутний монітор, іще сліпий.

Коли він штовхнув важіль до упору, всі лампочки замигали йому з фамільярною привітністю, підтверджуючи готовність головного двигуна, вісьмох корекційних, чотирьох гальмових, кільчастого іоносферного парашута і великого аварійного теж (але екран блискавично згасаючими цятками запевняв його, що аварії не буде: він вимальовував ідеально точну криву польоту від «Гермеса» — зеленої зірочки-до опуклості планети). З незначним запізненням доповів про себе третій парашут, каскадний, який назвали «п’ятим колесом у возі».

Він уже не раз переживав такі хвилини й любив їх. Покладався на ці миготливі, як прискорений пульс, зелені, жовтогарячі й блакитні вогники. Знав, що може загорітись і червоний, наче око, налите кров’ю страху, бо безаварійного устаткування немає, але всі члени екіпажу доклали неабияких зусиль, щоб його ніщо не підвело. Автомат почав уже відлічувати від двохсот. Йому здавалося, ніби він чує в мембранах дихання людей, які зібралися в стерновій рубці, й на це живе тло стримуваних зітхань сиплються цифри, відлічувані байдужим механічним голосом у спадній послідовності.

На цифрі «І О» він відчув легке прискорення пульсу й звів під шоломом брови, немовби дорікав своєму не зовсім підвладному серцю. Щоправда, тахікардія, мабуть, нікого не обминала під час старту, навіть зовсім буденного, то що вже казати про теперішній. Він радів, що до нього ніхто не озивається, але коли пролунало сакраментальне «НУЛЬ» і він почув, як здригнулися злиті в одне ціле його тіло і снаряд, долинув слабкий голос когось із тих, хто, видно, стояв віддалік од мікрофонів: «Бог з тобою».

Ці слова здивували його, хоча він і не міг з певністю сказати, що не чекав їх від цієї людини. Але на такі роздуми вже не було часу. Гідравлічна лапа виштовхнула снаряд делікатно й пружно воднораз, немовби сталева рука велетня пхала його крізь атлас циліндричним отвором до пускової установки. Він одірвався — від борта і, хоч не міг рухатись у балонній ізоляції, на дві чи три секунди, перше ніж запрацювали двигуни, його охопила невагомість. За мить у горішньому кутику монітора він побачив корпус корабля, який швидко падав назад, але це могла бути ілюзія.

Ракета називалася «Земля», бо він так хотів, і так його мали викликати на зв’язок. Вона виконала сальто, бліді цятки зірок полетіли навскоси