Еміль Золя - Завоювання Плассана

class="p1">Він, усміхаючись, почав заспокоювати її. Поява лікаря завжди лякала її, вона боялася цієї людини, такої ввічливої і лагідної. Часто вона забороняла Розі впускати його, кажучи, що вона не хвора, що їй не треба постійно бачити у себе лікаря. Роза знизувала плечима і все-таки впускала лікаря. Але він сам перестав говорити їй про її хворобу і, здавалось, відвідував її просто з чемності.

Виходячи, він зустрів абата Фожа, який ішов до церкви св. Сатюрнена. Коли священик спитав його про здоров’я пані Муре, лікар дуже серйозно відповів:

— Наука часом буває безсила, але ласка господня безмежна. Бідолашна жінка пережила велике Нервове зворушення. Я не кажу, що стан її безнадійний, легені ще не дуже сильно уражені, а клімат тут хороший.

І він прочитав цілу лекцію про лікування грудних хвороб в околицях Плассана. Він пише брошуру на цю тему, але не для друку, бо не вважає себе за вченого, а просто для того, щоб прочитати її кільком близьким друзям.

— Ось причини, — сказав він на закінчення, — які дають мені підстави думати, що рівна температура, пахощі свіжої зелені і цілюща вода наших пагорбів мають величезне значення при лікуванні таких хвороб.

Священик вислухав його мовчки, з суворим виглядом.

— Ви помиляєтесь, — нарешті повільно заперечив він. — Пані Муре недобре в Плассані… Чому ви не порадите їй провести зиму в Ніцці?

— В Ніцці? — перепитав занепокоєний лікар.

Він дивився якусь мить на священика, потім сказав люб’язним тоном:

— Справді, їй було б дуже добре в Ніцці. Для її нервової натури зміна місця була б дуже корисна. Треба буде порадити їй зробити таку подорож… Вам набігла в голову чудова думка, пане кюре.

Він попрощався і зайшов до пані де Кондамен, легкі мігрені якої страшенно його турбували. На другий день, за обідом, Марта дуже різко говорила про лікаря. Вона присягалась, що більше не буде його приймати.

— Це він робить мене хворою, — сказала вона. — Уявіть собі, сьогодні він порадив мені їхати в якусь подорож!

— І я цілком з ним згоден, — заявив абат Фожа, згортаючи серветку.

Вона пильно подивилась на нього, дуже зблідла і стиха промовила:

— То й ви також відсилаєте мене з Плассана? Але я умру в чужому, незнайомому краї, далеко від усього, до чого звикла, далеко від тих, кого я люблю.

Священик підвівся, щоб уже йти з їдальні, але підійшов до неї і сказав з ласкавою усмішкою:

— Ваші друзі дбають тільки про ваше здоров’я. Чому це вас так обурює?

— Ні, ні, я не хочу, я не хочу, чуєте? — скрикнула вона, відступаючи від нього.

Сталася коротка сутичка. Кров ударила в обличчя абатові; він схрестив руки на грудях, ніби для того, щоб утриматися від спокуси вдарити її. А вона випросталася, притулившись до стіни, в розпачі від своєї слабості. Потім, переможена, простягаючи до нього руки, прошепотіла:

— Я благаю вас, лишіть мене тут… Я слухатимусь вас.

Вона заридала, а він пішов, знизуючи плечима, мов той чоловік, що боїться сліз своєї дружини. Пані Фожа, яка спокійно кінчала свій обід, напхавши повний рот, була присутня при цій сцені. Вона дала Марті виплакатись.

— Ви нерозсудливі, люба моя дитино, — сказала вона нарешті, накладаючи собі вдруге варення. — Скінчиться тим, що Овідій зненавидить вас. Ви не вмієте підійти до нього. Чому ви відмовляєтесь поїхати, коли це буде вам на користь. Ми доглянемо ваш будинок. Повернувшись, ви знайдете все на своєму місці, будьте певні.

Марта ридала, ніби й не чуючи її.

— У Овідія стільки всякого клопоту, — вела далі стара пані. — Чи знаєте ви, що він часто працює до четвертої години ночі?.. Коли ви кашляєте вночі, це його дуже смутить і не дає зосередитись. Він уже не може працювати; він мучиться більше, ніж ви… Зробіть це заради Овідія, моя люба дитино, їдьте і повертайтесь до нас здоровою.

Але Марта, підвівши своє червоне від сліз обличчя, закричала, вкладаючи в свій крик усю свою скорботу:

— Ах! І небо бреше!

В наступні дні не було вже більше мови про подорож до Ніцци. Пані Муре втрачала самовладання при найменшому натяку на це. Вона відмовлялась покинути Плассан з таким розпачем, що священик зрозумів, як небезпечно наполягати на цій подорожі. В дні його тріумфу вона стала для нього страшним тягарем. Як казав із сміхом Труш, її першу треба було послати в Тюлет. Відколи забрали Муре, вона вся віддалася суворому виконанню релігійних обрядів, уникаючи вимовляти ім’я чоловіка і шукаючи самозабуття в молитві. Але, повертаючись з церкви св. Сатюрнена, вона почувала ту ж саму тривогу і ще гострішу потребу забутись.

— Наша хазяйка дуже подалася, — щовечора казала Олімпія своєму чоловікові. — Сьогодні я ходила з нею до церкви, довелося піднімати її з підлоги… Ти добре посміявся б, коли б я тобі розповіла, як вона ремствує на Овідія; вона люта на нього, каже, що він бездушний, що він її обдурив, пообіцявши цілу купу втіх. А на бога як вона нарікала! Тільки святенниця може так погано говорити про релігію. Можна подумати, що бог її обдурив на велику суму грошей… Знаєш, що я тобі скажу? Я думаю, що вночі її чоловік приходить і тягне її за ноги.

Труша дуже розважали ці розповіді.

— Тим гірше для неї, — відповідав він. — Якщо це опудало Муре тепер у Тюлеті, то вона ж сама цього хотіла. Бувши на місці Фожа, я б уже знав, як усе владнати, — я б зробив її щасливою і покірливою, як овечка. Але Фожа дурень, він на цьому скрутить собі в’язи, ось побачиш… Слухай, люба моя, твій брат не такий-то вже добрий до нас, щоб я допомагав йому викрутитися з цієї історії. Ну вже й посміюся я, коли хазяйка зведе його з пуття! Якого чорта загравати з жінкою, коли маєш таку статуру.

— Овідій дуже зневажає нас, — промовила Олімпія.

Тоді Труш притишив голос:

— А знаєш, якби хазяйка з твоїм телепнем братом кинулася в колодязь, ми б лишилися тут господарями, будинок став би нашим. Тут є чим поживитись. Оце була б гарна розв’язка!

Труші після від’їзду Муре й так заволоділи всім першим поверхом. Спочатку Олімпія скаржилась, що нагорі димлять каміни; потім вона переконала Марту, що найздоровіша кімната в будинку — це вітальня, яка досі була замкнута. Роза дістала наказ добре натоплювати у вітальні, і обидві жінки проводили там цілі дні в нескінченних розмовах, дивлячись на величезні поліна, що палали в каміні. Це була давня мрія Олімпії — гарно вдягатися і вилежуватися