Еміль Золя - Щастя Ругонів

— Ні! Ліпше візьмуся за рушницю! Хай повстанці вб’ють мене!

— Що ж, — сказала дуже спокійно Фелісіта, — це ти можеш зробити завтра або позавтрьому, бо республіканці зовсім близенько. Звичайно, це непогана рада…

П’єр остовпів. Йому здалося, що раптом хтось вилив йому на голову повне відро холодної води. Він повільно ліг і, коли опинився під теплим укривалом, почав плакати. Цей гладун часто обливався слізьми, наче дитина, і сльози без усяких зусиль текли з його очей. Неминуча реакція охопила його. Ввесь його гнів, як завжди, кінчався втомою і дйтячими наріканнями. Фелісіту, що чекала на цю кризу, мов блискавка, осяяла радість, вона бачила, який він безсилий, спустошений, безвольний… Вона все ще заховувала мовчазний і пригнічений вигляд. Її покірність, туга й безнадійність довели П’єра до цілковитої розпуки.

— Та скажи нарешті хоч слово! — благав він. — Придумаємо разом. Невже таки немає жодної ради?

— Жодної, ти ж добре знаєш, — відповіла вона, — ти ж сам бачиш, у якому стані ми опинилися тепер, ні від кого нам чекати на допомогу, навіть діти — і ті нас кинули.

— Тоді тікаймо… Хочеш, ми підемо з Пласана вночі, хоч зараз…

— Тікати? Але, мій милий друже, ми стали б завтра посміховищем на все місто… Адже ж ти забуваєш, що сам звелів позачиняти брами.

П’єр знесилювався; він напружував увесь свій розум; потім, остаточно переможений, прошепотів благально:

— Прошу тебе, придумай що-небудь, ти ж ще нічого не сказала.

Фелісіта підвела голову, прикидаючись здивованою, і мовила з жестом цілковитої знемоги:

— Та я ж дурна в цих справах, я ніяк не розуміюся на політиці, ти ж сам повторював мені це сто разів.

Чоловік мовчав, геть запаморочений, спустивши очі. Вона провадила далі, повільно, без усякого докору:

— Ти ж не втаємничував мене у свої справи. Я нічого не знаю, я не можу навіть дати тобі ніякої поради. А втім, ти добре зробив: жінки іноді бувають язикаті, і в сто разів краще, коли чоловіки самі порають свої справи.

Вона говорила з такою тонкою іронією, що чоловік навіть не відчув у її словах жорстокої насмішки. Він став гірко каятися. І раптом він почав сповідатися. Розповів він про Еженові листи, розтлумачив свої плани, пояснив усю свою поведінку, багатослівно, як людина, що розкриває всю свою душу й благає порятунку. І щохвилини він питав: «А що б зробила ти на моєму місці?» або вигукував: «Чи не так? Я мав слушність. Я не міг діяти інакше». Фелісіта на все це навіть оком не моргнула. Вона слухала його з суворою холодністю судді. В душі вона відчувала глибоку насолоду. Нарешті цей гладкий хитрун опинився в її руках; вона бавилася ним, як кошеня з шматочками паперу; а він навіть простягав руки, щоб вона начепила на них ланцюги.

— Але чекай лишень, — сказав він, швидко сплигуючи з ліжка, — я зараз тобі прочитаю всі Еженові листи. Ти тоді краще розсудиш, яке в нас становище.

Вона марно намагалася утримати його за сорочку. Він порозкладав листи на нічному столику, ліг у постіль і почав вичитувати вголос цілісінькі сторінки, примушуючи її переглядати деякі листи. Вона стримувала усмішку, їй уже робилося шкода цієї безталанної людини.

— Ну що? — сказав він стурбовано, коли питання було скінчено. — Тепер ти про все довідалася, чи ти не бачиш ради?

Вона все ще мовчала і вдавала, ніби старанно обмірковує.

— Ти розумна жінка, — знову почав він, щоб улестити її, — даремно я ховав усе це від тебе, визнаю свою помилку.

— Облишмо говорити про це, — відповіла вона… — На мою думку, коли б у тебе стало мужності…

І, бачачи, як він жадібно на неї дивиться, вона зупинилася, сказала з усмішкою:

— Але ти обіцяєш нічого від мене не ховати? Нічого не робити, не порадившись зі мною?

Він заприсягався, він приймав найжорстокіші умови. Тоді Фелісіта теж лягла в постіль; їй було зимно, і вона притулилася до нього, а потім тихим голосом, наче їх могли підслухати, з’ясувала йому свій план кампанії. На її думку, треба було, щоб паніка ще більше опанувала місто, а П’єр має ввесь час додержуватися своєї ролі героя серед заляканих мешканців. У неї таємне передчуття, що повстанці ще далеко. А втім, рано чи пізно, партія ладу переможе, й Ругони дістануть нагороду. Після ролі визволителів непогано буде виступити в ролі мучеників. Фелісіта так майстерно все розіграла, говорила так переконано,’що чоловік, спочатку здивований простотою її задуму, опертого на ризик, зрештою побачив у ньому чудову тактику й пообіцяв додержуватись її, виявляючи якнайбільше мужності.

— І пам’ятай, що це я тебе рятую, — шепотіла вона лукаво. — Ти будеш і надалі слухняний?

Вони поцілувалися й сказали одне одному: «На добраніч». Здавалося, в серцях старих людей, сп’янілих мріями, пробудилася весна. Але ні він, ні вона не заснули. За чверть години П’єр, що розглядав на стелі круглясту пляму від нічної лампи, повернувся ц тихесенько поділився з жінкою тією думкою, що тільки що майнула йому в голові.

— О ні, ні! — сказала Фелісіта з тремтінням. — Це буде дуже жорстоко!

— Хай йому біс! — гукнув він. — Ти ж сама хочеш вразити городян!.. Коли скоїться те, що я тобі сказав, ставлення до мене зміниться…

Потім, розвиваючи свій план, він докинув:

— Можна використати Макара. До речі, так можна буде легко здихатись його.

Фелісіту захопила ця думка. Деякий час вона міркувала, вагаючись, і нарешті тремтячим голосом прошепотіла:

— Мабуть, твоя правда. Побачимо… Ми були б дурні, аби занадто соромилися; для нас це питання життя або смерті… Дозволь мені це зробити; я піду завтра до Макака й подивлюся, чи можна з ним збалакатися. А то ти почнеш з ним сперечатися і все зіпсуєш. На добраніч! Спи спокійно, мій милий… Нашим стражданням швидко буде край.

Вони знову поцілувалися й заснули. А на стелі кругла пляма світилася, мов злякане око, розплющене й надовго втоплене в цих двох блідих сонних буржуа, котрі плекали злочин під ковдрою і бачили вві сні, що в кімнаті йде кривавий дощ і буйні краплі, падаючи на підлогу, перетворюються в золоті монети…

На світанку Фелісіта, діставши настанови від П’єра, подалася до мерії побачитися з Макаром. Вона захопила з собою чоловіків мундир національної гвардії, загорнутий у серветку. На чатах було всього кілька чоловік, що міцно спали. Швейцар, якому доручено було годувати полоненого, відчинив туалетну кімнату, обернену в тюремну камеру, і спокійно пішов геть.

Макар просидів тут дві доби. Він мав досить часу, щоб на дозвіллі гарненько про