Марина та Сергій Дяченко - Скрут

свого прохання: у родині він найстарший син, а всього дітлахів було п’ятеро, так троє померли в один рік від якоїсь зарази, залишилася одна сестра… Сестра згрішила через дурощі, а в рідному селищі, ох, як із цим строго; залицяльник її, капосник, утік, залишилася дівка з пузом, а їй бо всього п’ятнадцять. Мати її била-била, так дурне ж насіння не виб’єш; від сусідів сестру сховали, бо як хто пронюхає, то ганьба на всю родину ляже й за нього, Ігара, жодна пристойна дівчина не піде… Сховали дурну дівку в курені серед лісу, там і живе з глухонімою бабою, та тільки мати боїться сильно — хоч би сестра від пологів не померла… Вона, дурепа, мухомори якісь жерла, щоб із сорому загинути — отож тепер їй гіршає та гіршає, а за тиждень народжувати…

У цьому місці розповідь його було перервано. Повитуха на ймення Тіар суворо зсунула брови до перенісся:

— За тиждень?

Ігар зам’явся:

— Начебто… ніби так… вона така дурна ще, й порахувати не може, коли…

Тіар дивилася уважно й незворушно — Ігар не міг зрозуміти, як вона ставиться до сумної історії про дурепу сестру. Вірить чи ні, співчуває чи байдужа…

— Отож, — він провів пальцем по розсохлій дошці старого круглого столу. — Родити їй… а вона дівчисько, та ще й недуже… Хоч і дурепа, так сестра ж і гарна дівка, й мати її страх як любить… А якщо нашу тамтешню повитуху покликати — то роздзвонить по всій околиці, не приховаєш нічого… А… пані так митецько… — він затнувся, добираючи слова, але так і не дібрав. — А… Мати нічого не пожаліє, не поскупиться… А головне, — він підняв благальний погляд, — шкода ж дівчисько, померти може… Пані, будьте милосердні, поїдьмо зі мною, село називається Підчерев’я, а поряд ліс…

Тіар мовчала. Ігар обвів свою жалібну історію швидким уявним поглядом, оглянув, як горщик на гончарному колі. Де помилка? Де тріщинка? Чи він помилився з повитухою Тіар і вона не відгукнеться зараз, не поквапиться на допомогу, як поквапилась уночі до Тірі?

Жінка повільно схилила голову до плеча. У сонячному промені, який падав із вікна, волосся в неї заблищало, неначе мідний дзвін; Ігар мимоволі подався вперед, намагаючись розгледіти очі. Карі, темно-медяні, із зеленими зірочками біля зіниць; він придушив болісне бажання подивитися на її лопатку, і, щоб додати собі впевненості, промовив виразно, не відвертаючи погляду:

— Пані Тіар…

Вона підняла брови, очікуючи запитання.

Він повторив, впиваючись її ім’ям, наче музикою:

— Пані Ті—ар…

— Що? — запитала вона здивовано, і він кілька секунд заспокоював скажене серцебиття.

У вікні билася недоумкувата осіння муха.

— Поїдьмо зі мною, — промовив Ігар пошепки. — Будь ласка.

Вона ледь помітно всміхнулася:

— Добиратися скільки? До твоєї злочинниці?

Він судомно ковтнув:

— Якщо найняти візок… А ми обов’язково наймемо… То якраз тиждень шляху й буде.

Вона відкинулася на спинку рипучого стільця:

— Тиждень… Ти знаєш, як ці дівчиська постійно плутаються з термінами? Що, як твоїй сестричці не за тиждень народжувати, а, цілком можливо, за місяць? А я вже з однією жінкою домовилася поблизу, у неї не сьогодні-завтра перейми почнуться, що мені, покинути її? І ще одна, батько приїздив, із цього хутірця, як він там називається… Давай уже, якщо ти дійсно так у мене віриш — днів за п’ять або десять.

— Не можна, — сказав він швидко, відчуваючи, як зліва у грудях стискається холодний камінь. — Ну не можна ж. Тут у околиці повнісінько повитух, та баба, наприклад… Якщо доросла жінка народжує, заміжня, це ж інше… Її ж усі люблять, усі навколо неї… А там дівчисько, й саме-самісіньке, їй страшно…

Він раптом уявив собі Ілазу. Нібито Ілаза — його сестра, і хтозна, чи не живе в неї під серцем дитина, зачата на Вівтарі?!

Видно, ця думка відбилася в нього на обличчі, бо насуплені брови Тіар трішки розійшлися:

— Що з тобою?

Він знову ковтнув. Ілаза, самотня, в тенетах — носить його дитину… Чому йому раніше не спадало на думку…

Він заплакав.

Це було дивно — душа його роздвоїлася, мов пиріг під ножем. Ігар-перший бажав вилити в щирих риданнях тугу, й напругу, й страх, і жалощі до Ілази; Ігар-другий холодно стежив, щоб плач не виходив надто вже істеричним і відвертим — чоловік повинен соромитися сліз, ховати їх, намагатися втримати, тоді на жінку, яка сидить навпроти, це справить найбільше враження. Він грав і одночасно був щирим; якоїсь миті йому стало по-справжньому соромно, він підвівся, навпомацки знайшов двері та вийшов, нишпорячи руками по стінах, як сліпий. Той самий всюдисущий слуга здивовано від нього сахнувся.

Він спустився з ґанку й сів на колишньому місці, під парканом; Ігар-перший намагався стримати судомне схлипування, тим часом Ігар-другий продумував поведінку на той випадок, якщо Тіар все-таки відмовиться; зірці Хота залишилося сходити над обрієм десять ночей — а він, Ігар, ні перед чим тепер не зупиниться. А раптом це Птах послав йому осяяння й Ілаза дійсно вагітна?!

Тіар вийшла за кілька хвилин. Спокійна, навіть, здається, весела; постояла на ґанку, неуважно розглядаючи Ігара, що сидів у лопухах. По тому поманила його пальцем; він підвівся й наблизився, відчуваючи, як холонуть долоні.

Вона поставила кілька запитань, на які він не знайшов, що відповісти — просто почервонів і сказав: «Не знаю».

— Що я й кажу, — підсумувала вона невдоволено. — Втім, гаразд… Воза наймати не треба — у мене таратайка є.

Він дивився на неї широко розплющеними очима. На обличчі в жінки лежав відблиск того світла, який так вразив його вранці після пологів Тірі.

У неї справді була таратайка — зовсім не дивно, їй же доводилося багато подорожувати й заробляла вона непогано. На дерев’яному сидінні місця вистачало саме на двох, величезні колеса оберталися величаво, ніби крила вітряків, а кінь носив горде ім’я Місяць.

Виїхали на світанку. Тіар і Місяць чудово розуміли одне одного; кінь не потребував ні віжок, не чекав, щоб його поганяли, а жінка натомість не жадала від нього зайвої жвавості. Ігар змусив себе стриматись: йому хотілося самому взяти віжки до рук. Йому праглося гнати Місяця галопом, так, щоб рипучий візок підстрибував на вибоях; Тіар навряд чи зрозуміла б його, а Місяць — тим більше, тому він просто сидів на кутику жорсткого сидіння й теревенив без угаву.

Балаканина заспокоювала. Балаканина допомагала відчути себе впевненіше; усякий, хто бреше, повинен митецьки переплітати свою вигадку з правдою, тож він детально описував звичаї Підчерев’я, котре, за переказом, отримало свою назву тому, що