Марина та Сергій Дяченко - Скрут

Зажди-зажди, зупинила сама себе. Жертва зрадництва… А зрадив його хто, якщо не Тіар?! Зрадництво може бути подружньою зрадою, вона зрадила його… Інакше бути не може, як інакше жінка може зрадити чоловіка? Значить…

Вона відчула чужу присутність, і думки, які й без того підстрибували на нерівній вузенькій стежині, цілковито позбулися ладу. Не розумом, а самим лишень інстинктом вона зрозуміла, що подоба сором’язливості нині значно більш доречна за цілковиту безсоромність, а тому підхопилася, нібито в сум’ятті, та поквапливо сховалася серед ріденького невисокого чагарники.

Той, що ховався в кронах, не квапився йти. Здригаючись, вона привітала себе з першою перемогою, — якби скрута зовсім не цікавили оголені жінки, він просто тихцем забрався б, навіть не вступаючи в розмову…

Хвилини йшли і йшли, гілля чагарники дряпало Ілазі боки, ноги й спина затерпли від незручної скорченої пози, а невидимий спостерігач не йшов і не подавав голосу. Занімів від жадання, похмуро подумала Ілаза й зважилася заговорити першою:

— Я… я знаю, що ви тут.

Мовчання. Ілаза гарячково намагалася зміркувати, що робити далі; м’язи ніг боліли зовсім уже нестерпно, вона набрала повні груди повітря й випросталася, розсовуючи чагарник молодими, зухвалими, високими грудьми:

— Я… я тепер знаю. Я знаю, що зробила з вами Тіар.

Зітхання — чи їй причулося? Чи дихають павуки взагалі?

У них же нема легень…

— Непристойно підглядати й мовчати, — сказала Ілаза пошепки.

Сухий короткий смішок:

— А закликати й мовчати — пристойно?

Від образи в неї на мить перехопило подих. Вона князівна… Вона поєдналася зі своїм чоловіком на Вівтарі…

Спогад про шлюбну ніч цієї миті виявився неприємним. Вона зціпила зуби, втримуючи на обличчі трішки наївну доброзичливу посмішку, — вона не зрозуміла образи, надто безневинна, щоб зрозуміти таку гидоту…

Через це треба переступити. Через гидоту — теж. У неї є шанс, тому що тепер скрут поводиться як чоловік.

…Як це все-таки може відбутися? Їй доведеться замружувати очі, затикати вуха й ніс? А може, від його пестощів вона просто вмре, й ця смерть буде навіть огиднішою за ту, призначену, котрої вона в такий спосіб прагне уникнути…

Зробила перший крок — не зупиняйся. Так учила мати…

Повільно, неквапом, ретельно стежачи за поставою, вона вибралася з чагарника на відкриту місцину. Волосся, що впало на плечі, настирливо лоскотало шкіру, та Ілаза знала, що з розпущеним волоссям будь-яка жінка привабливіша.

Вона стала на пласкому камені, мов на помості. Крижаним ногам було приємно відчувати нагрітий камінь; усе її щойно випране ганчір’я тріпотіло на гіллі, мов прапорці.

— Я знаю більше, ніж ви думаєте, — сказала вона, стараючись, щоб голос не тремтів. — Я багато про що здогадалася. Ви самі себе спіймали в ці ваші… тенета. Бо помста єдиній жінці не може бути сенсом життя. На світі повнісінько жінок. І дуже гарних… І ви помститеся своїй Тіар куди більше, якщо… — на Ілазу раптом зійшло осяяння, й вона заговорила скоромовкою: — А хочете, я приведу вам… якщо не Тіар, то… кого хочете. Знайду й приведу. Десяток безневинних дівиць… Моя мати легко зможе це влаштувати. Моя мати й Тіар зможе знайти, у моєї матері куди більше можливостей, ніж у одного бідолашного дурненького Ігара… Так, моя мати знайде вам Тіар, але… чи варто?

Вона посміхнулася. Посмішка далася їй із натугою, але й вийшла на славу, до певної міри кокетлива, настільки ж збентежена й рівно настільки манлива…

Рух у гіллі. Колихання сірого павутиння; Ілаза побачила, як липке полотнище розгортається в неї над головою, і мимоволі присіла, вжахнулася думки про ЦЕ, що відбудеться під ритмічне здригання тенет…

Полотнище зникло. У неї над головою знову було блакитне небо; полегкість виявилася сильнішою за розчарування. Вона ледь втрималася, щоб не виказати цього. Ледь зуміла стерти з обличчя страх; безсоромно провела долонею по власному крутому озадді:

— Я… не знаю, що таке справжня чоловіча сила. Ігар, самі розумієте, все-таки шмаркач…

Ігар бо тут до чого, сказало їй сумління. Сором отак споминати ім’я людини, яка, можливо, загинула, силкуючись врятувати тебе…

Ілаза затнулася; в павутині мовчали. Якби ж знаття, що в нього на думці! Якби в нього було обличчя, якби побачити вираз його очей… Ілазі траплялося ловити на собі масні погляди стражників. Кидали їх нишком, упевнені, що вона не помітить; ті хтиві очиці здавалися їй маленькими шматочками сала, вправленими під надбрівні дуги. Якби ж знаття, що скрут здатен відчувати що-небудь подібне… Хіба вона не жінка?! Хіба вона не впевнена у власній привабливості, хіба її оголене тіло — не прекрасне?!

— Повернись-но, — повільно сказали з гілля. Начебто читаючи її думки…

Вона стояла, тримаючи посмішку. Рука, тепер уже мимоволі, погладжувала й погладжувала круте стегно.

— Повернися, кажу… Я хочу розглянути як слід, що ж мені таке пропонують…

Вона щосили закусила губу. Вся кров кинулася в обличчя, а посмішка перетворилася на оскал. Мерзотник, чудовисько, тварюка…

Але жити ж бо вона хоче?!

Повільно, начебто ступаючи по товченому склу, вона повернулася на своєму камені. Коло, друге, третє… Як заведена дзиґа…

— Годі… Тобі, напевне, казали, що твої худі ноги гарні?

Почуваючись бійцем під час облоги, який уже засліплений киплячою смолою і втиканий стрілами, все-таки йде і йде на свій безнадійний приступ, Ілаза вичавила з себе грайливу посмішку.

— І ти вважаєш, що цицьки, які стирчать у небо, роблять тебе бажаною? Що твоє тугеньке озаддя здатне затулити собою всесвіт? Ти настільки досконала, що можеш торгувати собою і навіть просити таку високу ціну? Ти справді так вважаєш?

Ще кілька секунд Ілаза стояла, нестерпно виструнчена, мов сосна. По тому воля її зламалась і ноги підломилися, мов сірники. Її приниження сягнуло найвищої точки, коли, ридаючи, вона повалилася на землю та зайшлася слізьми; той, що сидів у гіллі, споглядав її поразку недовго й без задоволення. Позначив свій відхід різким тріском переломленого сучка й станув серед мальовничих жовтавих крон.

Розділ дванадцятий

* * *

Її кімната виявилася тісною, вогкуватою, без особливого затишку; в маленькому каміні холов попіл. Він сидів на триногому табуреті й бачив себе ніби збоку — збентежений, дуже напружений і дуже щирий юнак проти доброзичливої, але доволі строгої жінки. Вона здавалася незмірно дорослішою за червоного від ніяковості парубійка, що йорзав на своєму табуреті, — але той інший, холодний і розважливий Ігар, який спостерігав за ними обома, був їй однолітком.

Він говорив палко й благально. Він заходив здаля, не знаючи, як підступитися до